Отже, "українська" поліція в дистрикті "Галичина" вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки "громадськості" - від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах "миротворчого" митрополита!

Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм
Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В "Підсумках і висновках" до книги "Роки німецької окупації" він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця - українського народу чи українських націоналістів?
Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло "державне правління" ("уряд" Стецька - "Карбовича"), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища ("Майстром був Гітлер" -писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх "панську" волю.
Після інциденту з "Актом 30-го червня 1941-го" гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. "Українська національна рада у Львові, - писав Паньківський, - була для нас усіх "символом влади".[14] Звичайно, їм так здавалося.
В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та "діяльність" зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати "українських" поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в "національну" політику тої "національної" ради. "Із припиненням діяльності Ради всі функції президії... перейшли вповні до нас (тобто до УКК - В.М.).. ", - писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був створений гітлерівцями як допоміжна організація із "аборигенів" для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до "національної" політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися.

 

В "Підсумках і висновках" Паньківський писав:
"Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства ("речником того громадянства", як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки - В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське "германофільство", про яке стільки говориться?"[15]
Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою "філософію" колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає "щирий коляборант" про те, що тоді, в 1941 р., "цих питань не ставили". Все, мовляв, було ясне - "українці", тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, - веде далі Паньківський, - виникли "під впливом післявоєнних настроїв", бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни.
Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно "відмиватися" після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.
Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою "коляборантську" тезу про те, що під час війни народ "мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою" і "хтось мусить очолювати його репрезентацію...". Ось така логіка!
Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:
"Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів...".[ 16]
В тому ж "коляборантському" ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН "в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками... її (ОУН-бандеревців - В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони - союзники німців...". І на закінчення Паньківський подає таке "виправдання" своєї "коляборації": "Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.), отже і галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів - В.М.) із німцями була в роках 1941-1944 неминучою".[17]

Ми підтвердимо ці попередні "зауваги" пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів "Мені 70" та в інших "писаннях", як менш відвертий "коляборант", ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше:
"Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням".[18] Отже, цей "коляборант", як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших "коляборацію": німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували.
Подамо коротку довідку про Кубійовича.
Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив "готовність" стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався "географією України і сумежних кpaїв", але тільки для того, щоб протиставити "щось" проти "чогось". Його "географія", як він сам зазначав, "подобалася німцям". Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років "географ" Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому "генерал-губернаторстві") його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців.
Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався "поміркованим".
В своїх аж трьох книгах спогадів ("Мені 70", "Українці в генеральній губернії. 1939-1941: Історія Українського центрального комітету" і "Мені 80") В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по "коляборації" К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про "коляборацію"свою та інших. Однак і він згадав чимало "перлів" із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці "Мені 70".
"Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. - I далі. - Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту "Галіцієн") намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії".[19]
Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС "Галичина" "частинно пов'язане" з особою Вехтера:
"8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації... У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії... Це був чималий політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині... Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава... Я радився з Шептицьким, який сказав: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії".[20]

Після тривалих розмов та переговорів з "національними колами" Кубійович у листі до губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив "остаточно" про те, що "наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії". Ото-так авантюра "національних патріотів"! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті "національнії кола", про які згадує Кубійович, - це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо "українцями" він називає тільки галицьких націоналістів.
28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: "Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, - це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС - це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни". (Газ. "Львівські вісті". 1943. 28 квітня.)
Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером "1", заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: "Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець - В. М.), вступити до СС - стрілецької дивізії "Галичина" й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії "Галичина".
Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович". [21] Зрозуміло, що цей "ерклерунг" був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від "щирих українців" (тепер "національно свідомих"), різних "батьків народу" і "провідників нації". На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений "національної" гордості за здійснення "чималого політичного акту", Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім.Т. Шевченка за кордоном і видавець "Енциклопедії українознавства", писав у своїх спогадах: "Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії "Галичина". [22] (Виділено мною - В. М.)."Праця" ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні.
З чиєї ініціативи виникла дивізія СС "Галичина"
Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини - обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно!
Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці - керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі "Україна: історія" (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що "губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію".

Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що "опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з "Актом 30 червня 1941-го" - В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина". Що правда, то правда!
Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів "Нахтігаль" і "Роланд", сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам "послання", "меморандуми", "листи" та "заяви" з пропозиціями створити військові сили "українців", тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців "для поборення большевизму". Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами - танки Гудеріана вже були на підступах до Москви!
Одне з таких "писань" націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано "послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру". В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: "Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи... Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі".
Це "послання" підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри - головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині".[23] Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.

Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише "послання" начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:
"...Здається, прийшов час включити Україну (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боєздатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох років було загублено багато можливостей... Треба це питання перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу. Сподіваюсь, що проблеми формування української збройної сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у Вас, пане генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські вірнопіддані, а найголовніше військові кола готові до розв'язання цього питання, якому ми в ім'я переможного кінця боротьби з Москвою надаємо найбільшого значення, прагнемо взяти участь і віддати себе в розпорядження головного командування збройних сил".
Це "послання" А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення "вагомої" української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу.
Однак, чи був губернатор дистрикту "Галіцієн", группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії "Галичина"? На це питання Вехтер відповів сам:
На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у "Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини" висловив, зокрема, таке: "Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти - В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування "СС-стрілецької дивізії Галичина". [24] (Виділено мною - В.М.).
Окупаційна газета "Львівські вісті" (1943, № 93), інформуючи про "урочисту дефіляду" з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:
"Неодноразові звернення галицько-українського населення до управи Галичини, до пана генерал-губернатора (тобто Г. Франка - В. М.), по проводу рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформувати дивізію з галицьких українців..." (Виділено мною - В.М.).
Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над "і" поставив сам Вехтер.
Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.

Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС "Галичина", треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке "Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 -1945 роках" (Торонто - Париж - Мюнхен, 1970).
Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) - майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС "Галичина", яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС "Галличина", в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку "Sie wollen Freiheit" ("Вони хотіли волі"). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній,тому була замінена.
Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і "консультанти" типу творця дивізії В. Кубійовича.
Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. - Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС "Галичина".
В "Передмові" до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, "щиро" підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація "була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців". Це - суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).
На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.
Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: "На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що "східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові", почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи..." Було створено дві латиські, одна естонська дивізії... Прийшла черга на українців в Галичині".[25]

"Ініціатором цієї дивізії, - як, зрозуміло, був інформований Гайке, -був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями".[26]
В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи "SS", як "січове стрілецтво" чи "січові стрільці", Гайке виразно зазначав:
"Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (CC - добровольча дивізія "Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS - Freiwillin-Grenadier-Division (galizische №1) (14.СС - добровольча гренадирська дивізія (галицька №1).[ 27]
Гайке тут же додає:
"Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець" "український" заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не "українцями", а "галичанами".
Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.
Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в "Гайделягері", що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. - в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).
І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту "Галичина" Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір "добровольців" послано було в поліцейські частини ("охоронні" війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.
Гайке свідчить:
"Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі "Гайделягер" (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки". [28]
Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських полків, призначених для служби в "охоронних" військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в "Гайделягері", а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин.
Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг - колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). "Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів..."

І далі:
"Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом...".[29] Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.
І ще:
"У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці... Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм... Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї.., тупо слідуючи теорії... За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника... Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу... Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії..."[30] Ці характеристики особистості генерала СС Фрайтага, подані так безпосередньо Гайке, доволі суперечливі як логічно, так і психологічно. На наступних сторінках своєї книги автор рідко зупиняється на постаті свого командира. Однак, два моменти, подані далі, доволі вражаючі в розумінні тієї атмосфери, в якій перебувала дивізія СС "Галичина".
Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. "Генерал Фрайтаг повідомив, - пише Гайке, -... що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю...". Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу.
Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували "чужонаціональні частини та всі частини зброї СС". Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, - оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира.
Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців.
Переговори між губернатором дистрикту "Галичина" группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, - з другого, про те, якою бути майбутній дивізії - польовою військ СС чи поліцейською ("охоронною") військ СС - затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини.

 

Гайке:
"Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії", тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС "Галичина" Ф. Фрайтаг служив командиром полку.
Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію:
"За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька."[ 31] Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин - звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій.
Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались "у поборюванні большевицьких партизанів".
На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії "бойової групи" для боротьби з радянськими і польськими партизанами. "Бойова група" в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга "бойова група" "для боротьби з большевицькими партизанами" в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи "діяли досить успішно". Однак про ті "успіхи" Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів.
Гайке відзначає тут і таке:
"Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то й чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками й українцями мусіла виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі дивізії, як німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного, або такого, що самі накоїли...".[ 32] Так наївно пояснював Гайке причини "поганої поведінки" молодих галицьких есесівців.
Що "накоїли" есесівці із каральних "бойових груп", добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання.
Отже, по суті, дивізія СС "Галичина" з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно.
А що ж далі?

 

Гайке:
"Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків... Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк - Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС - добровольчий полк... Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці". [33]
І далі:
"На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда".[34]
Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" тільки кілька місяців (березень - липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську ("охоронну") дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.
Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке:
"Чоту польової жандармерії... перетворено на сотню понад 100 польових жандармів...", а також "приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки...". Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.
А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована горезвісна "бригада Дірлівангера". Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), який діяв у тісній взаємодії з "дірлівангерівцями".
Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.
Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до "виправдань", подібних цьому:
"Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь "коректні" бої! - В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях , коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.