І ще, найсуттєвіше:
"У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян..." Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду!

Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського "радянолога" й "українолога" Джона А. Армстронга під назвою "Український націоналізм. 1939-1949".[28] Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.
Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) "Національно-визвольного руху".
Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.
Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з "української діаспори" на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.
Спочатку про статтю Ігора Каменецького "Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни". [29] Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією - оглядом літератури.
Наведемо найбільш "яскраві" місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга "оперта на документальних джерелах". Але яких? Виявляється, що ці "документи" - це й "інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель", що дало змогу Армстронгу "з'ясувати багато невідомих фактів(!)"
Однак, далі І. Каменецький дещо "тверезіє":
"(Армстронг) визнає, що на центральних і східних українських землях довгий досвід під більшовицьким режимом і нова політика репресій нацистів не сприяла в більшості випадків виявленню національних почувань... Армстронг вважає, що в загальному політично-пропагандистська кампанія ОУН на Наддніпрянській Україні була неефективна з уваги на її абстрактний характер і вузько-націоналістичний та нереалістичний підхід до проблем актуальних ла той час і у тій дійсності...
...Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943 -1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення".[30]

 

І ще одне досить характерне визнання:
"Армстронг надто поверхово порівнює обидві фракції ОУН з фашизмом і нацизмом і підкреслює, всупереч усім даним, що ОУН ставило навіть чистоту крови вище, ніж нацисти. Не заперечуючи певних тоталітарних впливів, в тому числі фашистської і націоналістичної ідеологій можна зауважити, що автор не завжди орієнтувався в ролі ідеологій та ідеологічних різниць між згаданими групами".
І далі І. Каменецький продовжує думку:
"Перебільшує автор і значення расизму в ОУН. Твердження, що ОУН більше наголошувала на приналежність крови, як німецькі нацисти, не обгрунтоване доказами".
Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про "українську расу" С. Рудницький в працях "Україна - наш рідний край" та "До основ українського націоналізму", Д. Донцов у багатьох своїх людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в "Українській расі", І. Мірчук у "Світогляді українського народу", Д. Ткачук в "Українському націоналізмі", Д. Штикало "Над світом сяє хрест меча" та інші расисти, і ви жахнетесь !
Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга "Український націоналізм" вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький.
І. Лисяк-Рудницький (1919 -1984) - відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму "в європейському розумінні", що "має в собі сильну дозу консерватизму".[31]
Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.
І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті "Націоналізм". [32]
В статті "Український визвольний рух під час Другої світової війни"[33] автор подає не аналіз цього "руху", а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга "Український націоналізм". Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.
І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії "ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію".[34]

 

Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.
Що ж до питання про "коляборацію" з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. "Був час, - пише Лисяк-Рудницький, - коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх "коляборантів" як зрадників-"квіслінгів".
Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна визначити як "квіслінгів", - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини".[35]
Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих "коляборантів". Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.
Ось як про це він пише далі:
"Говорячи загально, українські національні сили (націоналістичні, бо вони ніколи не були національними - В.М.) діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була легальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції "Рейхскомісаріяту Україна" (тобто в Галичині, яка входила в склад генерал-губернаторства - В.М.). Але навіть там надверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсносте за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український Центральний комітет (УЦК) в Галичині, чи Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою".[36]
Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей "національний" рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує "рухом збройного спротиву" (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи "будівничими і порядкуючими силами". Та й чи можна ті "сили у двох площинах" назвати "національними"? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним?
І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що "національно-визвольний рух" аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. "Основні маси залишалися незаангажовані", - констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий "рух" назвати національним?

 

Чи була ОУН демократичною організацією
Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого "демократичного націоналізму". Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній "плятформі" принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).
Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го "великого" збору ОУН- бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В "Літописі УПА" є "Політична деклярація УПА", яку численні націоналістичні автори називають "постановою" цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою "УПА". Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:
" - За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi.
- За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською.
- За участь робітника в керівництві заводами...
- За восьмигодинний робочий день...
- За вільну працію...
- За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках...
- За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл...
- За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання...
- За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва.
- За широку розбудову охорони народного здоров'я...
- За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду..."[ 37]
Всі ці "заяви" були дійсно "несподіваними", бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі "заяви" були "несподівані" і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. "Декларація" ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться "за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок".[38]

 

Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо "українсько-польська різанина" якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання "повністю очистити терени від ляхів".
Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут - "Свобода народам і людині!" На "конференцію" була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний.
Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го "надзвичайно великого" збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) "протверезіння", "переоцінка цінностей", навіть "полівіння" в стані ОУН-бандерівців. Виникла "ревізіоністська течія" в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав ("Павленко"), Позичанюк Йосип ("Шугай"), Дяків Осип ("Горновий"), Полтава Петро ("Волянський") та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому "Літопису УПА" так:
"... в 1943-1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід - пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій". [39]
Які причини спонукали виникненню такої "ревізіоністської течії"? Тут вирішальне значення мали три причини:
Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН -УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.
1. Досвід діяльності ОУН в 1941-1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.
2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.

Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою "Українська головна визвольна рада" (УГВР). Перший "великий" збір УГВР, який відбувся 11-15 липня 1944 року, прийняв "універсал" і "плятформу". В "Плятформі УГВР"зазначено:
"4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу:
а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;
б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри;
в) забезпечення розвитку української національної культури;
г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;
д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом;
е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;
є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;
з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам;
і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;
й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств;
к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством.. ."[40]

 

Як показала практика, ніякого об'єднання "націоналістичних сил" (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю "плятформу УГВР".
На поставлене вище питання "Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?" пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе "Напрями української політичної думки" І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:
"Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН - бандерівців та ОУН - мельниківців - В. М.) стримували ревізіоністичні тенденції."[41] І тут же він пояснював атмосферу, в якій усе це проходило: "Роки Другої світової війни стали періодом найбільшого піднесення і кризи інтегрального націоналізму".
В іншій статті ("Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)" І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.
Прокоп Мирослав ("Вировий") - відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором "Студентського вісника". Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль", потім редактором органу ОУН-бандерівців "Ідея і чин", одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни - в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу "Сучасність" і видавництва "Пролог". Автор публікацій "Україна й українська політика Москви" (1956, 1981 рр.), "Напередодні незалежної України" (1993 р.) та багатьох інших.
М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась "з тоталітарної в демократичну". І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.
На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що "інтегральний націоналізм - це фашизм", а природа ОУН "виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями".
Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися "офіціальними документами декляративного характеру" (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б - В.М.), які "не дають повного образу дійсності". Сказано тут, звичайно, зам'ягко.
Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців "документами декляративного характеру", які "не дають повного образу дійсності", І. Лисяк - Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, "проголошена пропагандивно... була фікцією".
Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були "ревізіоністами", яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції "ревізіоністи" утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або "двійкарі" чи "угаверівці". Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.

"Нова хвиля опору, - продовжував І. Лисяк-Рудницький, - що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході". [42]
Чи щось змінилося з початку 40-х років? - резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:
"Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність".[43]
Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. "Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в "Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року", а в 1943 році "ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво.
"Прокоп вважає, - продовжував автор, - що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про "свободу народам, свободу людині" (мається тут на увазі лозунг так званої "конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії" в листопаді 1943 року - В.М.). Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації".[43] (Тут і нижче виділено мною - В.М.).
Далі автор продовжував:
"...Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих - сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію "з його духа печаттю". Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що "інтерес нації" - це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції...".

І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав:
"Слід тямити, що ОУН - УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася". Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент:
"Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, "українська'' поліція).
Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?
...Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни - це тодішня польсько-українська різня... Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто "перший почав". Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по "очищенню терену" від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б).
...Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями..."[ 44] Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати:
".. .В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди".
Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка - Рудницького мають один суттєвий недолік - автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а "українсько-польська різанина" була, власне, їх безпосередньою справою!

Врешті-решт в питанні так званої "демократизації" ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав:
"Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки "революційна" (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943 - 1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті ("Націоналізм" в "Ециклопедії українознавства"), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії."[45]
Цілком інакше дивляться на "демократизацію" ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі "Нація. Державність. Націоналізм". Тут він і засуджує, і виправдовує тих "опозиціонерів" та "ревізіоністів", які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р.
Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок "формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького". С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник - партійного. "Перший розкол" (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б - В. М.) - зауважує В. Іванишин, - не розв'язав проблеми "орден -партія", бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух".[46]
Автор вважає, що той "опозиційний рух" стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що "провідник і чільні представники середовища були в концтаборах", а тому "явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН". І хто винен в тому, продовжує автор, що "наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, - усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу".[47]

 

Захищаючи "орденські" (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку "опозиціонерів", які почали гратися в "демократію", В. Іванишин продовжує:
"ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа -ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша - держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця..." .[ 48]
Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх "опозиціонерів", тут заявляє: "Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція - за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу". Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину.
Ще більш вражає розуміння автором лозунга "Україна для українців!":
"До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН "Україна для українців!" Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії - ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні...". [49]
Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло "Україна для українців!", як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг "Україна для українців!" з часу свого виникнення означав і означає одне: "Україна без окупантів!". Та на думку автора й сам націоналізм - це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: "...Сутнісним в націоналізмі, - декларує він, - завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм - не шовінізм, не імперіалізм".[50]
Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову!
І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить - безсоромний висновок: "Гасло "Україна для українців!" має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер"! (Тут і вище виділено мною - В. М.)
Дещо інакше трактує "демократизацію" ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі "Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)". В усякому "ревізіонізмі" та "опортунізмі" він звинувачує ОУН-Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що "оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися."[ 51] (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві - В.М.).

На підставі своєї "орденської" концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й "надзвичайний" і "великий" збір ОУН. "На зборі, - пише О. Баган, - рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? - В.М.)". Далі автор зазначає: "Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН". Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс "на власні сили" і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку - червоно-чорний прапор!
І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: "У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил".[53] Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на "демократично-ліберальну платформу". "Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її "демократичним націоналізмом".[54]
Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм - це егоїзм нації, а демократія - це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм!
Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся "національно свідома" Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: "Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили", тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.
Ви, авторе, самі собі заперечуєте:
"Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого "визволення" - В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів...".[55]