Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був "лагіднішим", "наше положення було таки привілейованим". Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась "політично спеціально трактованою територією". Цю "лояльність" гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина "була колись частиною австрійської держави". Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення "допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей". Значить, багатьом "нашим людям".

Тут він, звичайно, правий, бо численна маса "коляборантів" почувала себе на вершинах. "Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, -
писав Паньківський про себе. - Майже повних три роки співпраці з німцями - від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року - голови станиці Львівської УЦК - не були легкими... Ми звикли вже до німецького режиму, та - може ще важливіше - пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, -відверто зауважував він."[ 20] Погані новини із Східного фронту, -додавав автор, - приймали ті "коляборанти" досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.
Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх "підручних". Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово "самостійність" УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто "незалежність" від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем...". І тут же щиро зазначає: "Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були "майстрами". Майстром був Гітлер... В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця..." [21] (Виділено мною - В.М.). Ця "праця" добре відома українському народові.
Чим же заслужили ті "коляборанти" лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих "порадах" (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю "основною функцією" проблему "формувати новий порядок в дистрикті" за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати "опіку" над селянством. На ділі ж та "опіка" виражалась в слідуючому:
1) роз'яснення: "контингент - одна цеголка до перемоги над ворогом";
2) попередження: "в зборі контингенту німецька влада не легковажить";
3) острах: "генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту". (Газ."Львівські вісті". 1942. 14 серпня, 30-31 серпня; газ."Станіславське слово". 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК - УКК, туди посилались каральні загони "охоронної" поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.
Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі "Зауваження і пропозиції" до генерального плану "Ост" від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:
"До питання про українців.
По плану головного управління імперської безпеки, на територію Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення..."
Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, "коляборантів", які заслужили "лояльність" окупантів.

І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був "лагіднішим" і де "коляборанти" з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне - співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області -понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій - понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі - понад 200 тисяч, в "Цитаделі" ("Шталаг-328") - 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто ("Юденлаг") -136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині - кожний четвертий.
Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?
Відповідь на це питання ще дадуть історики.
Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Паньківський
Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе "патріотами", інші - "зверхпатріотами", треті - "патріотами від Бога". Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі "патріоти" вважали себе "націоналістичною елітою" над тим "народом". Однак, вся ця "еліта" в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із "рідної землі"? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.

Однак, надамо слово Паньківському.
"Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах "союз", стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків".[22]
Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після "непорозумінь" з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" стали "охоронними" каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС "Галичина" брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.
Судячи по характеристиках, поданих у книзі "Роки німецької окупації" Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: "Впродовж п'ятнадцяти років (1924 - 1939) я мав змогу спостерігати дразливий... істеричний націоналізм... Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою "визвольна боротьба" і "духовне переродження нації" організація не мала...". Однак, зауважує Паньківський, "мусімо ствердити, що... націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів..." Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на "все українське суспільство накликати репресії..." польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, "затроєна злісною партійщиною". "На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: "Нація понад усе!". [23]

"Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, - продовжував Паньківський, - його успіхи захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків... стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий... Чужих і своїх, - додавав Паньківський, - дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити...
...Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, - продовжував визначену характеристику Паньківський, - відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями - В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом "революціонерами", не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією..." [24]
Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: "Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць...". [25]
Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.
Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, "до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі - В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців - В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем... Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність... Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство...". [26]
А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:
"Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. - В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином...". [27]

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 - 1941 роках в "генерал-губернаторстві" "медовими місяцями співпраці з німцями."

Примітки

[1] Добрянський - Демкович М. Україна і Росія. Львів - Краків - Париж, 1993.
[2] Там же. С. 35.
[3] Там же С 38.
[4] Там же. С. 56.
[5] Панківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк - Торонто, 1957. С. 7.
[6] Там же. С 5.
[7] Там же. С 6.
[8] Там же. С 7 - 8.
[9] Там же. С. 30 - 32.
[10] Там же. С 113- 114.
[11] Там же. С 34.
[12] Там же. С. 39.
[13] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 33.
[14] Панківський К. Від держави до комітету. С 43 - 44.
[15] Там же. С 53.
[16] Там же. С 54.
[17] Там же. С 60.
[18] Панківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк - Торонто, 1965. С. 12.
[19] Там же. С. 12-13.
[20] Там же. С. 14.
[21] Там же. С. 18.
[22] Там же. С. 13.
[23] Там же. С. 138.
[24] Там же. С. 141 - 142, 144.
[25] Там же.
[26] Там же. С. 145 - 146.
[27] Там же. С. 146.

 

 

Створення дивізії
Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС "Галичина", але й одним з її головних засновником: "Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити", - патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування.
Далі він запевняв, що "настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь". Але Паньківський не називає тих, хто належав до того "громадянства".
Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь "українського легіону" під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка "в поході німців на Польщу" у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", про які ми вже доволі часто згадували.
Панківський:
"Наприкінці жовтня 1941 року інформував мене Кольф (офіцер гестапо і СД у Львові - В.М.) довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців (тобто українських войовничих націоналістів - В. М.) набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені письмо, в якому було багато про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі (східні райони Тернопільщини - В.М.), Покутті й Гуцульщині". [1] Тут же Паньківський додавав: "Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу", тобто таємно.
І далі:
"Кольф говорив мені, що акція мала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято около дві тисячі. Їх розподілили по кількох поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко поранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі... На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла...".
"Аж у лютому 1943 року, -продовжував Паньківський, - виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера...". Нижче ми побачимо, які суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС "Галичина" подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною - В. М.)
"Ми жили, - писав далі Паньківський, - в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від генерал-губернаторства, з огляду на окремі національні і господарські умови. Ще перед роком запровадив рейхсміністр Розенберг для східних земель крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія і Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися наших прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо як невід'ємна і конечна їх частина". [2]

І далі:
"Зима 1941-1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від "расових" приписів. Крок за кроком стандарт "чистоти раси" відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас...
... Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці....
...Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні... Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини...(Виділено мною - В. М.)... Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно... Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії... Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)... як поважний і цінний політичних козир.. .".[ 3]
І під кінець цих "одностайно-схвальних" зауваг Паньківський зазначає:
"Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп...".[ 4] Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію.
Паньківський вказує на "національне значення" їх антинародної затії.
Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині.
Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду "освячення дивізії СС", яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові:
"28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого - духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету - В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка.." [5]

"Урочисту дефіляду" відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер:
"Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і "коляборантів" - В.М.) підношено бажання - не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи..." (Газ."Наші дні". 1943. Травень).
Далі Паньківський пише про те, що Льозакер "відчитав маніфест генерал-губернатора" до "галицького населення":
"Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури" (Газ."Краківські вісті". 1943. 30 квітня).
Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК:
"Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу - зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть" (Газ."Краківські вісті". 1943. 1 травня).
Далі виступили: "М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь:
"Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресения Української галицької армії... До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом "Бог так хоче!" І сьогодні Бог так хоче!.." (Газ."Львівські вісті". 1943. 29 квітня).
"Пополудні, - продовжував Паньківський, - Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС "Галичина" - В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є "органом губернатора". Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу - В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц - голова, Осип Навроцький - начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус - перший, а Степан Волинець - другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба - референт душпастиря, Михайло Хронов'ят - референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір - референт здоров'я, Іван Рудницький - референт правний, Михайло Кушнір - референт пропаганди, Зенон Зелений - референт молоді, Володимир Макарушка -референт старшин, Андрій Палій - референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк - референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ." [6]

І ще: "Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича".
Далі Паньківський зазначає:
"У соборі Святого Юра відслужено службу Божу, на якій були присутні також німці. Факт, що СС-бригаденфюрер, а пізніше СС-группенфюрер, провідник партії (нацистської, звичайно - В. М.) в Галичині, Вехтер, а разом з ним през. Льозакер й інші, були при богослуженні в католицькому храмі - був предметом різних коментарів..."
Після 28 квітня 1943 р. мобілізаційна машина лихоманково закрутилася. Мобілазаційні емісари вели обробку молоді в містечках і селах Галичини, напружено працювали на користь вербування в дивізію всі установи УЦК та УКК, націоналістичні осередки й організації, школи, греко-католицькі церкви. Заклики губернатора, військової управи перемішувались із закликами УЦК - УКК, подібно цьому:
"Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби... Я вірю, - закликав голова УЦК Кубійович, - що ці наші зусилля і жертви, це твердий, але певний шлях до нашого світлого майбутнього." (Газ. "Краківські вісті". 1943. 6 травня.)
Яке "світле майбутнє" готували народові України ці націоналістичні творці есесівської дивізії в тіні нацистської свастики?
Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: "Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року".[7]
I далі: "Дивізія побудована була на принципі добровільності і цього треба було триматися." А проте: "І у Львові, і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями (посиленням, напругою - В.М.), але без політичного відчуття, без зрозуміння положення, люди, які керувалися чистим сентиментом. Для декого з них факт створення дивізії був рівнозначний із загальною мобілізацією української збройної сили.
Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: "Всі до дивізії!", хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду..." [8] А поряд з цим Паньківський зазначає: "Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків... На протязі травня і червня (1943 р. - В. М.),- писав Паньківський, - добровольців приписалося понад 90 тисяч. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби понад 20 тисяч" [9] В. Кубійович подавав дещо інші цифри: "До дивізії зголосилось бл. 80000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15000...". [10]

Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника:
"Організацію дивізії СС "Галичина" офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку - і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав... але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене "Гітлер - капут"... Незважаючи на це, почалась кампанія вербування "добровольців" до "українського війська". Кажу в "українське військо", бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву "дивізія есес", а часто-густо на запитання, що означають літери "СС", вербувальники відповідали, що це традиційна назва - січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: "За Україну!", "На Москву!", "Тепер або ніколи!", "В бій на одвічного ворога!" Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами - адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, - що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом - вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів - українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі "добровольців".
Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню "добровольчих" легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі "добровольчі" легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою.
І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в "добровольці" всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати "жертовний приклад" - віддавати своїх власних дітей на убій... Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів... Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм..."
Отака сповідь священника Гавриїла Костельника. Вона, як бачимо, полярно протилежна спогадам "щирого коляборанта" Паньківського.

 

Служба галичан в "українській поліції"
Досить відверто пише той же К. Паньківський у своїй книзі "Роки німецької окупації" про службу українців-галичан у так званій "українській" поліції. І не тільки в ній.
В усій розгалуженій системі гітлерівського поліцейського режиму в Галичині - кримінальної, порядкової, політичної, поліції безпеки та багатьох інших - знайшлося місце і для "українців", які пішли вірнопіддано служити "новому порядку" Гітлера. "Всі поліційні формації, - зазначав Паньківський, - приймали на працю на нижчих щаблях місцевих людей -українців і поляків." [11] Чимало їх "працювало" і в гестапо. Там займалися карколомністю і убивством, і така "праця" підходила для чималої кількості "людей". Згодом ці досвідчені вбивці опинилися в УПА, ставши опорою її підрозділів.
Важче було з кріпо (кримінальною поліцією), - зауважував Паньківський. "Тут націоналісти досвіду не мали, бо поляки не брали українців у поліцію. Тому гітлерівці переважно брали в туди поляків,тих, що знали "кримінальний пошук". Те ж саме було і з залізничною (Bahnschutz) поліцією, де засіли фольксдойчі й поляки, бо тут можна було поживитися і речами, і харчами".
"В половині серпня 1941, - фіксує Паньківський, - вийшло розпорядження губернатора про розв'язання міліції і про створення "української помічної поліції" (Ukrainische Hilfspolizei). Одночасно появився заклик команданта порядкової (орпо) поліції зголошуватись до служби...". Планом передбачалось прийняти в дистрикті "Галичина" 6 тисяч "українських" поліцаїв. "Але до служби прийшло знову багато, та головно молодих хлопців".[12]
Тут інформація Паньківського досить суперечлива, бо поряд було зазначено, що вже 2 липня 1941 року "міліція" (тобто ті підрозділи, що були сформовані ОУН-бандерівців в перші дні війни і на початку окупації (була підпорядкована СС) тобто гестапо і службі безпеки. При цьому, він мовби жаліється, що "утруднювало справу" те, що "німці зразу почали вживати" ту "міліцію" для своїх цілей, "передовсім на протижидівському відтинку". Ми вже писали раніше про участь такої поліції у винищенні євреїв і в проведенні каральних акцій проти "свого" населення.
Командантом порядкової поліції в генерал-губернаторстві був генерал-майор Вінклер, командантом такої ж поліції в дистрикті "Галичина" -полковник Стах. При команді орпо у Львові був референтом "української" поліції майор Вальтер. Зведеного керівництва орпо в дистрикті не було. Кожний окружний командант порядкової поліції підлягав тільки своєму німецькому окружному команданту і, звичайно, гестапо і СД. Тому-то так часто така поліція в основному використовувалась не для звичайного наведення громадського порядку, а для каральних акцій, які проводились безперервно, вдень і вночі. В поліції, визнавав Паньківський, "тяжів дух нацизму". Цією фразою сказано ВСЕ, без спеціальних пояснень і коментарів.
"Платні були низькі" (ще одне суттєве визнання Паньківського), а тому вся поліція займалася мародерством. "Ще гірше, - продовжував Паньківський, - було з озброєнням. Воно було перестаріле, при тому один кріс (гвинтівка) припадав на дво поліцистів, а на один кріс приділено всього 10 набоїв". Але і цього вистачало, щоб впритул застрелити десять беззахисних євреїв чи всяких інших "ворогів". Про витрачені патрони кожної зміни поліцаї особисто звітували команданту поліції та залишали письмовий рапорт.

В той час, як на Волині в березні - квітні 1943 р. "українська" поліція, вимазана людьскою (в основному єврейською) кров'ю, по команді перейшла в УПА разом із зброєю, тут, в Галичині, поліцаї поодинці або групами, відходили в ту ж УПА, зате інші приходили на звільнене місце.
Паньківський пише і про таке:
"Ми ще перед створенням дивізії (СС "Галичина" - В. М.) говорили про потребу створення поліційних відділів крайової охорони, які могли б бути вишколені в протипартизанській боротьбі". Тому і не дивно, що чимало підрозділів УНС (Української народної самооборони) - витвору бандерівців в Галичині, в боротьбі проти радянських партизанів генерала С.А. Ковпака були сформовані із таких "досвідчених" поліцаїв.
І ще одна досить цікава деталь, про яку іронічно зауважує Панківський:
"В 1943 році команди (поліцаїв - В. М.) виробили проект змін однострою і відзнак. На місце українських мали прийти німецькі, але як? Замість золотих випусток для офіцерів мали прийти срібні, зовсім такі самі, як відзнаки німецьких підофіцерів".[13] Отже, тут, в Галичині, про "українську" поліцію гітлерівці піклувались, бо їй довіряли.
Згодом, вказує Паньківсьский, до "української" поліції прийшло немало досвідчених людей. Одним був Володимир Пітулей, колишній майор польської поліції. Його заступником став поручик Любомир Огоновський. В листопаді 1941 р. у Львові було відкрито поліцейську школу. Однак, як не старалися вислужитися ці поліцаї, есесмани дивилися на них як на виконавців найчорнішої "роботи".
Цікавий факт подає Паньківський на початку книги, який з цілком відомих причин замовчують всі інші націоналістичні автори: "В лютому 1942 р. Національна рада (якою керував митрополит А. Шептицький - В.М.) припинила свою формальну діяльність. Приводом до цього став лист, написаний митрополитом до райхсміністра Гайнріха Гіммлера у справі вбивства жидів та зокрема у справі притягнення української помічної поліції до участі в акціях проти жидів. Канцелярія Гіммлера переслала того листа до СД у Львові. Кольф (вже згадуваний офіцер гестапо і СД - В.М.) запросив мене та подразненим голосом вияснював прикре положення свого уряду..." Паньківський при цьому додав: "Кольф дав прочитати лист митрополита до Гіммлера... Митрополит просив, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів".