Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"...

Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі".[53]
Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС "Галичина" записалося 81999 чоловік, прийнято 52875, відмовлено в мобілізації 29124 чоловікам.
Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.
Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11578 рекрутів, які перебували вишкільних таборах, не вказав, що "німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року". Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські ("охоронні") війська СС.
Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: "У цій інструкції пишеться: " 1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.
2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918-1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.
3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію". [54]

 

Другий факт:
"На той час, коли фронт наближається до Галичини, становище в суспільстві ставало напруженішим, що стримувало процес призову. Багато і хто просто лякався повернення більшовиків і того, що вони можуть вчинити з їхніми сім'ями. У звіті від 24 вересня 1943 року йдеться про ворожу, пропаганду та загальний негативний стан призовного процесу. Мабуть, особливий статус полків (тобто те, що вони були поліцейськими в системі військ СС - В. М.) та чутки, що 4 - 8-й полки боролися проти партизанів у Франції та Югославії (про Галичину, Польщу і Словаччину автор навіть не згадує - В. М.), також спричинили те, що багато молодих людей уникали призову до дивізії".
Ще один немаловажний факт наводить Гунчак:
"Щоб задовільнити потреби в людській силі, німці застосовували традиційні методи рекретування, а також запровадили насильницький набір української молоді до різних форм служби. 13 червня 1944 року Хронов'ят (член Військової управи, який відповідав за вербування до дивізії, колишній сотник УГА - В.М.) доповів, що це відбувається в різних місцях Галичини. У районі Бережан, наприклад, молодих людей хапали та відправляли служити до 9-ої та 10-ої дивізій СС (9-та танкова дивізія СС "Хоєнштауфен" і 10-а танкова дивізія СС "Фрундсберг" перебували влітку 1944 р., якраз, на підступах до Львова по сусідству з 14-ю гренадирською дивізією СС "Галичина" - В.М.). Уповноважений Військової управи у Зборівському районі Григорій Лучанко повідомив також, що із села Хоростець німецька дивізія, від'їжджаючи до Франції, забрала 40 чоловік. У Винниках, біля Львова, німецькі власті без узгодження з Військовю управою зареєстрували всіх чоловіків, які народилися між 1900 та 1930 роками. Здавалося, що не буде краю цій практиці, коли могли забрати людей просто на вулиці, в театрі, у школі та в інших громадських місцях. Різні німецькі комісії проходили Галичиною та забирали людей до Галицької дивізії і вермахту. Інші забирали чоловіків та жінок до організації Тодта (названо на честь Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців віком від 15 до 18 років забирали на службу до "юнаків-СС". Їх готували для протиповітряної оборони. Пізніше й дівчат почали забирати з цією ж метою. Деяких із них після виповнення 18-річного віку переводили до дивізії".[55]
На завершення наведемо свідчення М.С. Чарторийського із його книжки спогадів "Між молотом і ковалдом" (Нью-Йорк, 1970).
"Мобілізація в СС-дивізію проходила ніби-то на базі "добровільності", а коли та "добровільність" показалася невистачальною, тоді почалося насильництво: лапанка, заклади, арешти, вивози, так що вже не було безпеки ні вдома, ні поза домом, ні в школі, ба навіть з церков почали німці виловлювати молодь до "прекрасної'Німеччини".

 

Т. Гунчак у книзі "У мундирах ворога" оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС "Галичина" проходила підготовку в "охоронних" військах СС:
"Одну групу українських новобранців, про наявність якої Військова управа дізналася випадково восени 1943 року, відправили без їх відома до поліційних загонів, де вони мали пройти рекрутський вишкіл. Набір новобранців для цієї програми відбувався таємно, адже це порушувало суть українсько-німецької угоди про те, що українців готуватимуть лише для фронтової служби. Те, що трапилося, не було ні примарою, ні результатом непорозуміння. Воно стало результатом прямої інструкції Гіммлера від 24 червня 1943 року про те, що з числа галицьких добровольців 12000 призначалися для формування так званих "поліційних полків". До того ж він віддав розпорядження шефу порядкової поліції забезпечити для цих полків 500 німецьких офіцерів та унтер-офіцерів. Поліційні власті та центральне бюро СС мали забезпечити зброю й обладнання".[56] (Виділено мною - В.М.). Гунчак додає:
"Гіммлер знав про небажання українців служити у поліційних загонах, тому розпорядився, щоб вони, з політичних та психологічних мотивів, називалися "Галицькими добровольчими полками СС" і позначалися відповідними номерами від 4-го по 8-й. У своїй інструкції від 5 липня 1943 року Гіммлер згодом поінформував офіцерів СС, які займалися питанням українських добровольців, що протягом липня необхідно набрати 12 тисяч новобранців для створення полків під номерами від 4-го по 8-й...
Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до "поліційних полків". [57]
Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах "під наглядом поліції". Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині." 15 січня 1944 року, - уточнює автор, - підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а "здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Але про це "хрещення" не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори.
Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС "Галичина", Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські ("галицькі добровільчі полки СС") були передані дивізії. Однак, "поки виконувався наказ Гіммлера, дивізія вирушила на Броди". Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.
6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк - 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів - макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.
8-й "галицький поліцейський добровольчий полк СС" випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.

Гунчак зазначає:
"Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх - невідомо! - В. М.), було передано дивізії". Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.
Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались "галицькими добровільними полками СС", всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.
І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі "Гайделягері", де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, "персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями - В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів", а це, продовжує Гунчак, "спотворило їхні погляди та поведінку". А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.
Якщо досі йшлося про поліцейські полки "галицьких добровольців СС", які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", то в підрозділі книги під назвою "Бойова група Баєрсдорфа" Т. Гунчак (як і В, - Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС "терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак". Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C.A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П.П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України.
"Бойова група Баєрсдорфа", яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів-Білограй-Томашів-Замостя-Тарногород- Чесанів.
"Ситуація, - продовжує Гунчак, - ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану "українсько-польську війну", яка в той час досягла вершини - В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. "[58]

 

Далі Гунчак досить скромно описує "похід" групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: "Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй".[59]
От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію "Бойової групи Баєрсдорфа" проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що "недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення". Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П.П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах "бойову групу" галицьких есесівців як зграю псів.
В підрозділі ж "Операції 4-го і 5-го полків" Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що "5-й добровольчий галицький полк СС" виконував завдання, подібне "бойовій групі Баєрсдорфа". Однак про ці "подібні діяння" також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: "Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся "оборона", поки-що, в глибокому тилу! - В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди". [60]
Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами,так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.
Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же "акціям" 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева - Бродів - Радехова - Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів - В.М.): "Це трапилося, - пише він, - коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік - Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною...". Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер.
Тут же Гунчак додає:
"Згідно з рапортом Хронов'ята, члена Військової управи дивізії, який займався вербуванням у полк, захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і "повністю знищив село", результатом чого було повне зруйнування Гути-Пеняцької, за винятком церкви".[61] (Тут і вище виділено мною - В. М.).

 

Уявіть собі, читачу, таке: поліцейський полк есесівців атакував непокірне село, але штурм не вдався. П'ять днів пізніше, урочисто поховавши двох своїх вояків, полк озброєнних до зубів есесівців вдруге штурмує ледве укріплене село, яке захищає група партизанів, і здобуває його. Затим ідилічно відпочиває після благородних трудів, збирає свої лаштунки і відходить. Вслід вступає в те ж село нове, вже німецьке, військо, повністю знищує село, розстрілює в костьолі його жителів... І все це описується автором так, ніби нічого не сталося, ніби і не знищено понад 800 поляків.
Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" майор В.- Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці "В мундирах ворога" відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала "повну бойову готовність", складається з 29-го, 30-го та 31 -го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13822 гренадирів, разом - 15299 вояків. "З організаційного боку, - зазначає Гунчак, - вона була типовою німецькою піхотною дивізією".
Серед тих, хто вийшов із "Бродівського котла", було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. "В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер", - зауважує Гунчак.
Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не згадують. Вони, як бачимо, "щезнули" у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини.
Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи "юнаків-СС" при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч.
Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ - сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана "Бойова група Вільднера" тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення.
Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мусульманський полк із "армії" генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й "ефективні" дії.

 

Мало того, до складу дивізії СС "Галичина" була введена і спільно діяла вже згадувана "Бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про "бойові дії" дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з "Бригади Дірлінвангера". Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.
Тут же Гунчак зазначає, що "після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС "Вікінг". Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині... Українці страшно заплатили за цей досвід... За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС "Вікінг". Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на "найдетальніший рапорт", в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.
А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того "набутого досвіду" в танковій дивізії СС "Вікінг", повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. "З цього приводу, - пише Гунчак, - штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією "Вікінг", видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника".
Розповісти ж про останній, заключний етап "бойових дій" 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" - боротьбу проти югославських партизанів, - просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що "дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків". [62]
Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською"
Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.
У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:
"В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану "нову східно-європейську політику", метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади - В.М.), чиї території німці вже не контролювали. Нова політика нацистів, що вже не становили монолітність за своїми поглядами і тактикою, призвела до створення Українського національного комітету, а в кінцевому результаті - до реорганізації дивізії в першу дивізію Української національної армії...".
Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.

 

Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, "бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?
Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися "національні" комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.
"Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди".[63]
Як відомо, "ідею" Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував "права неросійських народів СРСР". "Архітектором розвалу Радянського Союзу" був Альфред Розенберг - голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього "національного" комітету "українців", то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий "начальник керівної станиці східних добровольців" (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).
Гунчак продовжує:
"Насамперед Арльт зайнявся українським питанням і призначив оберштурмбанфюрера (підполковника) Людвіга Вольфа начальником української станиці. Тоді ж німецька розвідка розпочала нову політику щодо Української повстанської армії, маючи надію на підтримку українського національного руху, як останню спробу мобілізувати східноєвропейські народи до боротьби з більшовиками...
Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року... "[64]
Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не "після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів", а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону "уряду" Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під "почесним арештом" (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок "Целленбау" концтабору Заксенхаузен.

Гунчак:
"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян... "[65]
Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими "фюрерами", як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при першій можливості. Йшлося тут, зрозуміло, про створення українського "національного" комітету та про підпорядкування його Російському "національному" комітету генерала Власова, до якого всі українські націоналістичні угруповання були в непримиренній опозиції.
Гунчак додає:
"Неспроможні досягнути взаємопорозуміння (також і в питанні, хто очолить Український "національний" комітет - Бандера, Мельник, Скоропадський чи хтось інший - В. М.) ні з фракцією Бандерй, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже не діючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету...".[ 66]
На початку березня 1945 року УНК видав "деклярацію", яку підписали П. Шандрук, як голова, В. Кубійович та О. Семененко, як заступники, i де оголошувався початок діяльності Українського "національного" комітету.
Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського "національного" комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям.
Гунчак:
"Після досить тривалої дискусії президент Лівицький, від якого Шандрук отримав мандат на головування в Українському національному комітеті, обговорив ці питання із полковником Мельником, його співробітниками Осипом Бойдуником та Дмитром Андріевським. Шандрук також мав бесіду з Бандерою та Володимиром Стаховим із фракції Бандери. Як згадує Шандрук, усі поголосилися з його думками й підтримали його".[67]

Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, "якщо не лезом, то обухом":
"Шандрук відчував, що дивізія, яка хоч називалася "Українська дивізія", перебувала під німецьким командуванням і не відповідала повністю політичним та військовим цілям українців. Шандрук наполягав на тому, щоб дивізією командували українці, щоб усіх українців, розкиданих по всій німецькій армії, перевели в українські частини для подальшого формування Української національної армії, щоб вони виступали під українським національним прапором і прийняли присягу на вірність Україні та служили українським національним інтересам".[68]
Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті "національні інтереси", про які так часто говорили українські "партіоти", аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися.
Гунчак:
"На всі ці пропозиції та вимоги Шандрука Арльт відповів, що він робить усе можливе. Арльт наполягав, однак, щоб Український національний комітет позитивно поставився до Комітету за визволення народів Россії генерала Власова. Шандрук відмовився, пояснюючи Арльту, що українці (тобто українські націоналісти - В.М.), які мають довгий історичний досвід стосунків з росіянами, просто не довіряють їм. Єдина річ, на яку погодився Шандрук, це обмін офіцерами з'вязку або навіть делегатами з Російським національним комітетом в інтересах ефективної боротьби з Совітами... "[69]
Така постановка, звичайно, являє собою примітивно-недолугу націоналістичну амбіцію, від якої не може відійти і пан Гунчак. Усім націоналістичним авторам, в тому числі і Гунчаку, здається, що "незалежну, соборну, самостійну" Україну можна здобути усяким підступом - антинародними зв'язками з гітлерівськими окупантами, участю в каральних органах СС проти "свойого" чи "чужого" населення тільки б здобути ту "незалежну" Україну в своїх власних інтересах чи то в тінi гітлерйзму, чи то в тіні продажної націоналістичної демагогії.
Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, - вже за кілька тижднів до остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) "надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: "З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як український національний комітет. Я оголошую:
1. Український національний комітет є єдиним представництвом українського народу, визнаним німецьким урядом;
2.Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої держави України і висловлювати їх у деклараціях та проголошеннях.
Я буду вимагати, що усі українці, які служать в усій німецькій армії, були об'єднанні для формування української визвольної армії".[70]

Далі в книжці йдеться про те, що "командуючим" УНА було призначено (гітлерівцями, а не "українцями") П. Шандрука, колишнього петлюрівського генерала і польського полковника. Однак, націоналістів все це задовольняє. Гунчак пише:
"...Це була декларація, пронизана духом високої національної відповідальності...". Не важко уявити собі таку "відповідальність"!
Таким чином, пан Гунчак вводить в оману про обставини створення Українського "національного" комітету і Української "національної" армії тоді, коли вже конав гітлерівський вермахт і нацистський режим.
Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях
Ми вже відзначали, що "щирий коляборант" К. Паньківський у своїх спогадах "Роки німецької окупації" повідомляв, що вже в жовтні 1941 року гітлерівці провели в Галичині відбірковйй набір добровольців у війська СС (Waffen-SS) при "суворій селекції"". Тоді було залучено до військ СС близько двох тисяч юнаків. Серед них був і племінник Панькіського, якому вдалося щасливо винести ноги з-під Сталінграда. З цих "селекційних" добровільців гітлерівці окремого підрозділу не створювали, а розподіляли галицьких новобранців по різних частинах військ СС.
Про "інші" формування (тепер уже юнацькі) військ СС із галичан я прочитав нещодавно в книжці Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". В передмові до цієї книжки колишній голова УЦК В. Кубійович підтверджує позицію К. Паньківського про те, що "з 1941 року німці притягли (в Галичині) невелике число українців до різного роду військових, поліційних і парамілітарних формацій". Далі той же Кубійович зазначає, що "з початку 1944 року, коли людські резерви були вичерпані, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилітунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на літунських верстатах". Тут же Кубійович приписує собі велику заслугу в тому, що саме йому вдалося досягнути того, "щоб німці не використовували цих юнаків проти танків". Головний організатор колабораціоністів в Галичині тут темнить, бо добре відомо, що невелику частину тих юнаків гітлерівці все ж таки використовували, як фаустників проти радянських танків.
Автор книжки 3. Зелений описує весь процес вербування і частково муштрування юнаків і дівчат, однак не подає жодного факту їх практичного застосування в бойових діях. Автор при цьому застерігає, що галицьких юнаків віком 15 - 18 років німці стали брати в "протилітунські війська" за зразком гітлерівської молоді (гітлерюгенд), в так званий "СС-гельфер" (помічників СС). "Хлопці носили уніформу із опаскою і знаком СС у ромбі на правому рукаві, а на шапці мали ромбову відзнаку з таким самим значком".
"В другій половині квітня 1944 року у Львів прибули 22 німецьких старшини з обербанфюрером Гавптом на чолі і почали акцію "добровільного набору українських хлопців" до протилітунської служби..." Центром цього набору стала військова управа (ВУ) дивізії СС "Галичина", очолювана полковником Бізанцем. Вербувальники запевняли, що юнаки проходитимуть трьохмісячні курси, а затим продовжуватимуть вишкіл в дивізії СС "Галичина".
На допомогу вербувальникам і військовій управі дивізії СС "Галичина" громадська колегія, у яку увійшли такі відомі в Галичині діячі, як: "проф. Т. Білостоцький, ред. М. Добрянський, проф. Гайдучок, мгр. Е. Жарський, мгр. Г. Коренець, о.д-р. Костельник, мгр. М. Кушнір, проф.С. Левицький, д-р Б. Лончина, ред. д-р І. Німчук, інж. Р. Олесницький, мгр. М. Охримович, інж. І. Сенів, д-р Ю. Старосольський, д-р О. Тисовський, д-р М. Шлемкевий".[71]

Отже, вся ця братія повинна була допомагати вербувальникам залучати в допоміжні структури СС юнаків і дівчат Галичини. І все це в той час, коли фронтові бої вже відбувались на порозі Західної України.
Перший табір для підготовки юних есесівців було організовано в містечку Переворську (табір імені Черніка). Тут знаходилися 300 юнаків. Через кілька тижнів, вже наприкінці червня 1944 р., 210 юнаків із Переворська перевезли до Львова, щоб провести пропагандистську дефіляду. Їх святково вітали губернатор Вехтер, керівник військової управи дивізії СС "Галичина" полковник Бізанц, голова УКК К. Паньківський та інші вербувальники.
Другий табір був організований в Неполомицях поблизу Кракова, де було 3000 юнаків. Затим такі ж табори почали діяти в Егері (1750), Троппав (1000), Кремсі (1550), Гульчині (200) і Мальті (200) в районах Австрії і Каринтії. Їх освячував головний капелан дивізії СС "Галичина" Василь Лаба в чині майора військ СС. В другій половині липня 1944 року вже було завербовано 7700 чолозік. Серед них дівчат, "помічниць СС", було понад 300.