Преступления ОУН-УПА [130] |
Персоналии [18] |
Осторожно - фальшивка! [11] |
Пропаганда фашизма в Украине [11] |
Попытки переписать историю [9] |
Подготовка террористов
[1]
Боевиков ОУН натаскивал Абвер, кто натаскивает нынешних манкуртов?
|
Главная » Статьи » Фашизм - пособники и вдохновители » Преступления ОУН-УПА |
Цікаве застереження робить 3. Зелений:
"Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других - галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі... ".[72] Ще одна деталь: "Юнаки та юначки одержали понад 1500 кг печива. Зате: коло 12000 примірників часопису "Краківські вісті"; 10000 книжок історичного та іншого змісту; 5500 календариків; 6500 молитовників; 400 книжечок з колядками і т.д.". Як бачимо, "опіка" над юними есесівцями й есесівками була надзвичайно "солідною"!
Зате під кінець книжки 3. Зелений подає дані про те, що в цих юнацько-есесівських формуваннях служили 10000 юнаків і юначок! І, нарешті, такий застережливий заклик із листівки того часу: "Український юначе! Тебе закликає європейська молодь співпрацювати для нової Європи. Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіяції в рядах юнаків СС... Фюрер Адольф Гітлер закликає і Тебе!"[ 73] Уважно аналізуючи книжку "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни", ми бачимо, що Зенон Зелений як керманич відділу опіки над молоддю в системі УЦК (Українського центрального комітету) і член військової управи дивізії СС Галичина", не досить добре знав усі "секрети" тієї справи, якою керував і виконував, бо його інформація досить куца і примітивна. Думаємо, що тут більше відіграла свою роль повоєнна ситуація, в якій організатор есесівської молоді просто не хотів "засвітитися" в "демократичному" світі. Тому, як доповнення, наведемо свідчення вже відомого "щирого коляборанта" К. Паньківського, який і більше знав, ніж 3. Зелений, і був відвертішим. Ось що він писав у книжці спогадів "Від комітету до державного центру ": "Тяжкий був шлях вояцтва дивізії. Та він видається нам простим, коли порівняємо його з шляхом юнацтва".[74] Але цей "непростий шлях" юнаків із СС Паньківський не показує, хоч окремі інформації подає. Так, він зазначав, що "зразкова" школа підготовки юнаків-есесівців з Галичини була в Криниці, де "поруч з німецьким комендантом були також і українські вихователі під керівництвом учителя А. Антоновича". Справою виховання в усіх таборах займалися військова управа дивізії СС "Галичина" і УЦК. Від УЦК підготовкою молоді займався Т. Білостоцький. Юначок опікала О. Кузьмович. К. Паньківський подає і таке: "Офіційна назва юнацьких формувань СС - "протилітунська оборона юнаків СС". Хлопців, які закінчили вишкіл, розкидали в усі кутки рейху... Коли ж радянські війська витіснили гітлерівців за межі України і генерал-губернаторства, юнаками-СС опікалися урядова німецька організація -"Українська установа довір'я", якою керував німець українського походження М. Сушко в Берліні, "Керівна станиця східних добровольців" (керівник - Ф. Арльт) та її український відділ (очолював - Л. Вольф). Центральна картотека СС показувала, що в юнацьких формуваннях СС було понад 60 тисяч імен, серед них було 10 тисяч українців... "[75] "Дивізія і юнаки були частинами, які піддягали, можна сказати, були складовими одиницями зброї - СС, тобто військових частин партії." Ця констатація надто важлива, бо інші автори про такі юнацькі формування СС в Галичині або не згадують, або представляють їх як допоміжні формування напіввійськового типу. І ще кілька важливих зауважень автора: "Вчителям признавали в основному ранг "зондерфюрера" (спеціальне звання, рівне поручникові) і всі ходили в уніформах... Що ж до юнаків-СС, то окремим, які добре служили, присвоєно звання підстарший - ступні ройових (роттенфюрерів) або десятників (оберроттенфюрерів)". Паньківський вказував також на те, що головний капелан дивізії СС "Галичина" о. В. Лаба призначив "польовим духівником для юнацтва" о. Северина Сапруна, колишнього керівника ІНТ (Інституту народної творчості). "Його військовий ранг відповідав рангові підполковника СС". Для православних юнаків і юначок призначено о. Віталія Сагайдаківського. А згодом всіх військових духівників для юнацтва стало чотирнадцять. Всі вони дженджурилися в ошатній есесівській уніформі. Паньківський далі зауважував, що хлопці були в основному зенітниками, дівчата працювали "на рефлекторах" (прожекторах), частина з них були також телефоністками, задимлювали "літунські майдани" (аеродроми) чи виставляли "загороджувальні бальони" (аеростати). Під кінець "щирий коляборант" (всупереч свойому шефу по УЦК В. Кубійовичу) зазначив, що "наприкінці січня 1945 року виникла нова загроза - вишколу юнаків для боротьби проти танків на фронті, тобто вже не допоміжна, а справжня військова служба (панцерфаустники)... Частину юнаків вдалося завербувати і послати на фронт... "[76] Така (звичайно, неповна) історія з юнацьким формуванням військ СС в Галичині. Примітки [1] Панківський К. Роки німецької окупації. [2] Там же. С. 402. [3] Там же. [4] Там же. С. 29 - 30. [5] Там же. С. 24. [6] Там же. С. 431. [7] Там же. С. 425. [8] Там же. С. 436, 439, 441. [9] Там же. С. 45. [10] Там же. С. 52 [11] Там же. С. 58-61. [12] ЦДАВО України, ф 4620, о. 3, с. 378. [13] Там же. С. 56. [14] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. Т. 454, рол. 92, к. 715 -717. [15] Цит за.: Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 165. [16] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 - 1945 рр. Торонто - Париж - Мюнхен, 1970. С 150. [17] Там же. [18] Там же. С. 17. [19] Там же. С. 19. [20] Там же. С. 20. [21] Там же. С. 20 - 22. [22] Там же. С. 30. [23] Там же. 44. [24] Там же. С. 47. [25] Там же. [26] Там же. С. 130- 131. [27] Там же. [28] Цит. за: Українська дивізія "Галичина". К., 1994. С. 80 - 81. [29] Там же. С. 84. [30] Там же. С. 84- 85. [31] Там же. [32] Панківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1986, С. 134. 33] Збірник "Броди". С. 45. [34] Там же. С. 45 - 46. [35] Там же. [36] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". С. 52 - 53. [37] Там же. С. 52. [38] ЦДАВО України, фю 4620, оп. 3, спр. 378. [39] Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 4. [40] Там же. С 154- 155. [41] Там же. [42] Там же. С. 5 - 8. [43] Там же. С. 8 - 10. [44] Там же. С. 13- 14. [45] Там же. С. 15. [46] Там же. С. 167. [47] Там же. С. 169. [48] Там же. С. 18. [50] Там же. С. 31 - 34. [51] Там же. С. 47. [52] Там же. С. 39. [53] Там же. С. 43 - 44. [54] Там же. С. 52. [55] Там же. С. 53. [56] Там же. С. 73 - 74. [57] Там же. [58] Там же. С. 75. [59] Там же. С. 75 - 76. [60] Там же. С. 129. [61] Там же. С. 114. [62] Там же. С. 115. [63] Там же. С. 118- 119. [64] Там же. [65] Там же. [66] Там же. С. 120. [67] Там же. С. 121. [68] Там же. [69] Там же. С. 122- 123. [70] Зелений 3. Українське юнацтво в вирі Другої світової війни. Торонто, 1965. С. 20. [71] Там же. С. 88. [72] Там же. С. 161 - 162. [73] Там же. С. 225. [74] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк -Торонто, 1968. С. 84. [75] Там же. С. 84, 86 - 87, 90. [76] Там же. С. 96 - 97. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
Створення УНК і УНА Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський: "Три роки тому, влітку 1941 року, кандидатом на партнера німцям була ідеологічно посвячена з ними ОУН. З якого б боку на те не дивитися, ОУН була, на жаль, розбита інтригами німців і неразумними амбіціями власних провідних діячів".[1] (Виділено мною - В. М.). Ви про це, пане Гунчак, добре знаєте. Тай як не знати, коли все націоналістичне шумовиння часів минулої війни зводиться, якраз, до того, що все те націоналістичне шумовиння намагалося й намагається й сьогодні наввипередки, один перед другим, якнайкраще прислужитися нацистам. Добре відомо, що гітлерівці втручалися в справи ОУН як хотіли. Вони і "розбили інтригами" ОУН, щоб стало легше управляти "амбіціями провідних діячів", як про це вони неоднарозово заявляли. В книзі спогадів "Від комітету до державного центру" Кость Паньківський недвозначно пише: "З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини - В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга - В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами...". [2] Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що "спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними", бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж. Паньківський продовжує:
"Запросили всіх вище згаданих провідних людей (тобто С. Бандеру, А. Мельника, А. Лівицького, П. Скоропадського, В. Кубійовича, "Тараса Бульбу"-Боровця та інших - В.М.) до Берліна. Участь у розмовах брали з боку німців: Бергер, його співробітник проф. Бергард фон Менде (керівник кавказького відділу, який знав і українські справи), а з РЗГА - СС-штурмбанфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт (тут Паньківський помиляється, бо Арльт був штандартенфюрером (полковником) СС - В.М.) і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. Арльт в тому часі був начальником "керівної її українського відділу. Він добре знав проблематику сходу Європи, зокрема українські справи. Він був прихильником українських національних аспірацій. Колись, у 1939-1940 роках він відігравав свою ролю при організації української репрезентації в ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.), яка оформилася як УЦК (Український центральний комітет - В.М.) у Кракові, а потім працював якийсь час урядовцем ГГ в ділянці українських справ. З українського боку виступали президент А. Лівицький, І. Мазепа, гетьман П. Скоропадський, А. Мельник, С. Бандера і І. Гриньох, В. Кубійович, В. Доленко і В. Дубровський...".[ 3] І далі: "Розмови відбувалися з одною особою і спільні, з кількома учасниками, українці відбували наради самі між собою". Завдання цих незвичайних нарад - об'єднати всіх українських націоналістів в одне ціле та використати їх спільні зусилля в боротьбі проти наступаючих радянських військ. Гітлерівці водночас тиснули на всіх керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб "українці" приєдналися до затії генерала Власова. "Натиск німців був дуже сильний", - зауважував К. Паньківський. Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. "Українці", вказував Паньківський, вимагали від німців "визнати українську державність". І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях! Одначе ігрища продовжувались. "Натиск" німців, продовжував Паньківський, був досить "демократичним". Гітлерівці "пропонували" очолити Український "національний" комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина. Паньківський: "15 березня 1945 року Шандрук заявив, що він стає головою УНК. Того ж дня президент Лівицький своїм наказом підвищив генерала штабу генерал-хорунжого П. Шандрука до генерал-поручика (щоб наш генерал був рівний з генералом Власовим). Тим самим наказом генерал-поручика М. Омельяновича-Павленко до генерал-полковника. Президент призначив ген. Шандрука одночасно командувачем Української національної армії (УНА)".[ 4] Необхідно подати інформацію про УНК та УНА отамана "Тараса Бульби"- Боровця, яку він дав у своїй книзі спогадів "Армія без держави".
Після виходу "з кацету" (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани "Тараса Бульби"- Боровця. В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних "українських" підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо "Тарасові Бульбі". Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту: "Нова армія (тобто УНА - В. М.) за схемою складається з двох основних частин: - регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України - СРСР; - іррегулярної частини, що мала офіційну назву - "Група "Б" УНА". [5] Що ж це за група "Б", та й ще "іррегулярна"? Отаман чітко пояснював: "Группа "Б" мала проводити на Східному фронті "диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні". Отамана, якраз, і було призначено її командиром". І далі: "До регулярних частин УНА мали входити: - організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія "Галичина", що отримує назву - Перша дивізія УНА; - всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву - Українське визвольне військо; - всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники; - всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію; - всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань". Отака-то "регулярна" і "визвольна" УНА! Отаман далі уточнював, що Группа "Б", якою йому доручено керувати, була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків". І ще:
"На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті". А далі, виявляється, і таке:"Перекинення першого батальйону Групи "Б", що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в "Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди...". Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів "Армія без держави" на мажорній ноті, приводячи текст "Пісні про Поліську Січ УПА", де є такі слова: "Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!.." Але повернемось до спогадів К. Паньківського "Від комітету до державного центру", де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", точніше про її драматичний кінець. Після повного разгрому дивізії СС "Галичина" під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо жТ. Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог: "Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість." І далі: "Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан...". [6] Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: "... головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять "чужинці" з української дивізії...". Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС "Галичина" було чимало кримінального елементу: "Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії..." І ще:
"...Польові суди працювали без перебою... Смертні присуди, а за ними розстрілювання... ставали все частішими". Панькіський: "В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини...". "Поповнення", як бачимо, неабияке. Творців дивізії, а затим Українського "національного" комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" "1-ою українською дивізією УНА" тішила "поява генерала (тобто П. Шандрука - В.М.) в українському мундирі з тризубом на шапці, тризубом на рукаві", - зауважував Паньківський. Однак радіти не довелось: "Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія... перейшла в район британських збройних сил...".[ 7] Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС "Галіцієн" тільки як "1-шу українську дивізію", чи як "1-шу дивізію української національної армії (УНА)". Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана "міжнародна наукова конференція", присвячена 50-річчю 1 -ої української дивізії УНА. Чому ж "міжнародна", коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як "злочин проти людства"? Чому "українська" і "національна", коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-"демократів" до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх "рідні есесівці" боролись за "незалежну Україну", а дивізія СС "Галичина" була "національним військом", а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені "національно свідомі" і запросили на "свято"- збіговисько в якості "гостей" усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі "без строку давності". Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про "шанс України" при створенні дивізії СС "Галичина". В епіцентрі міфу лежать "виправдання" В. Кубійовича у "Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА" (Ч. 3 - 4 за 1954 рік) свойого "коляборанства" і "коляборанства" його наближених:
"Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі: 1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні; 2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову; 3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії; 4) Це може бути точка виходу для дальших плянів; 5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді. Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".[8] Ці "виправдання" Кубійовича зачитав на конференції один із організаторів її Іван Драч від імені української всесвітньої координаційної ради (є й така!), відкриваючи "міжнародну наукову конференцію" 21 серпня 1993 р., присвячену 50-річчю від часу створення " 1-ої української дивізії УНА". І тут же той же Драч сформулював суть міфу: "Чи й треба казати про те, що вчорашні студенти і гімназисти, які масово записувалися до дивізії, добре знали: Німеччина війну вже програла, що вони були далекі від будь-яких намірів рятувати райх (а на такого характеру тезах наполягала радянська історіографія!); молоді патріоти вірили в можливість конфлікту Радянського Союзу і його західних альянтів і сподівалися на шанс для України, яка матиме свої збройні сили, що стануть її вагомим аргументом у дискусії, коли промовляє зброя?".[9] (Виділено мною - В.М.). Якась "фантасмагорія" виходить у пана Драча, розрахована на недолугих! Тут вам не "протуберанці сонця", які недавно оспівував цей національний поет, а час, де б "промовляла зброя". Для Драча байдуже, що, як свідчать документи, чимало авторів і живих очевидців, дивізія есесівців "Галичина" формувалась як поліційна формація в системі каральних органів нацистів, з поліційними офіцерами і підофіцерами, з поліційним генералом на чолі, з усіма поліційними атрибутами, і діяла не як поліційна, а фронтова. Даремно мріяли націоналісти з Галичини, що дивізія каральних військ СС може стати зародком національних збройних сил. Поліційні формації ще ніколи і ніде не формували національну армію. Дивізія, пане Драч, від початку і до кінця свого існування (опріч кількох тижнів перебування під Бродами на Львівщині) виконувала каральні функції: проти партизанів Франції і Словаччини, радянських, польських та югославських партизанів та мирного населення, яке всіляко підтримувало партизанів. 4-й поліцейський (галицький добровольчий полк СС) полк двічі штурмував Гуту-Пеняцьку, польське село на Львівщині, в результаті чого загинуло мученицькою смертю понад тисячу поляків, жителів цього села, та польських і радянських партизанів. Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу" ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС "Галичина" творила "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу", то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців "доцільність вибору". У передмові до збірника "Порив" (Львів, 1994) він пише: "Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії "Галичина", що діяла у системі німецьких військ?".
Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації "двох зол" (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали "менше зло", тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: "Але ж - чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер - перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією". Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу "проповідника еліти й елітаризму" і "викривача русифікації"", нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про "німецьку цивілізацію", правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі "культуртрегери" i "штудієнрати"! Треба чесно сказати, що австро-німецькі "наставники" i "носії культури" запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про "еліту", "німецьку цивілізацію", "європейську культуру" і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась "цивілізованому Заходу". "Отже, - резюмує пан Косів, - коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини". Однак, цих "політичних причин" штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на "західні окціденти", особливо на нацистську Німеччину. Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується "коляборант" Кубійович за своє тифозне "коляборанство". Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами "посіяна", а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і "щирими католиками", і "щирими патріотами", і "щирими націоналістами", і "провідниками національного елітаризму" в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти. Тут же пан Косів порушує "кардинальне питання", яке він так хотів би поставити перед усім світом - це питання про колябораціонізм: "У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні". (Виділено мною - В.М.) Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати "антифашистським", і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо.
Пана ж Косіва дратує одне: "...Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці - В.М.) і приніс нам усе те, що євреї називають голокост, а простіше - геноцид і катастрофу, було б не лише злочином, а й втратою усього святого. А тому, - продовжує він, -... ми маємо оцінювати події своєї історії тільки в такому контексті: співробітництво з комуно-російським режимом - колабораціонізм. Судовий процес над комуністичним режимом - неминучий", пророкує "провідник елітаризму" та "викривач русифікації". А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в "дисиденство". Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах "перебудови" і наростання націонал-"демократизму" на "острові свободи" ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА -УНСО, ви понад 15 років "розхитували маятник Фуко" у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте "незалежність української держави", бо кричите про "національну (націоналістичну!) еліту", про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як? І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: "Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку - приреченість". Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття! Трактування діяльності ОУН - У ПА націоналістичними авторами
Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні", яку так щедро рекламували галицькі націонал-"патріоти". Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою "Німецькі націонал-соціалісти і Україна". Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під "Україною" розуміли "українських націоналістів". Але Україна - це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) "суспільствознавцем" та "істориком", у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву - "Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні". Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття "Український національно-визвольний рух" не є "ширшим" поняттям від поняття "Україна", а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері "Целленбау" концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві "Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги". Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно "нашим" вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу "істину", а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання "З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?" В. Косик: "Українці (читай: українські агресивні націоналісти - В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі - В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців - В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові... На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою "Консул-2" - В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту - В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції"". [10] Косик продовжує цю позицію так:
"Але й ОУН Бандери бачила й іншу важливу причину йти на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо... Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування... Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 - В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд"... Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах...".[11] Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася. В підрозділі "Початок збройного опору і його поширення" В. Косик зазначає: "На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху" (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор ("Шелест") командував 2-ою ротою шуцманшафт-батальйону Побігущого - Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців - В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи "самооборони", якими командували Сергій Качинський - "Остап" і Іван Перегійняк -"Довбешка". Влітку було створено інші групи тієї ж "самооборони". Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати "ядром майбутньої повстанської армії".[12] Источник: http://www.anti-orange-ua.com.ru/content/view/1771/72/ | |
Категория: Преступления ОУН-УПА | Добавил: Spacer (21.10.2008) | Автор: В.Масловский | |
Просмотров: 808
| Теги: |
Всего комментариев: 0 | |