В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних "донесень" про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих "донесень" сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що "у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців...". Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним.

Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же "українців". По-друге, не відповідає дійсності, що рух бандерівців в Україні "був основним". Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів "похідних груп", які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці "коляборантів", які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці "коляборанти", звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із "своїми", тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували.
Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних "летючок"-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. "Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика", - зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія "мучеництва" Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики.
Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке:
"Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. "Тарас Бульба" організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався "Поліська Січ", займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року "Бульба"-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування". [13] (Виділено мною- В.М.).
Косик тут же подав таку примітку:
"Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав "Поліська Січ", мала назву "Українська повстанська армія", крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував".
Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних "летючках"-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями.

Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном В. Косиком "Війна між українцями та радянськими партизанами".[14] Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. "Так, наприклад, - пише він, - 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї...".
Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку "охоронної" поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60 - 70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що "ці каральні операції (гітлерівців - В.М.), зокрема на Волині, іноді проводилися з допомогою українських поліцаїв, яких примушували брати участь в екзекуціях, або копати ями (!). А тому, що поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у таких акціях, німецькі органи влади зарядили в березні 1943 року провести повну реорганізацію української допоміжної поліції..." (Виділено мною - В.М.).
Те, що "українські" поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу "роботу", особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували "українських" поліцаїв копати ями для страчених. Це - страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів.
Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що "поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях", а тому "німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід "українських" поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами.
Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція "втечі українських поліцаїв до УПА". Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість "непокори" і "втечі", а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що "українські" поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася "досвідченими" кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені "новими кадровиками" в Галичині - українськими "продай-душами".

Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що "українські" поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, "по сигналу" керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв "із зброєю та муніцією", як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому "переходу" не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу ("по сигналу") - звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на "виправдання". Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті "українські" поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та "українська" поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий "досвід", згодом стала основою формувань УПА. Якою ж "українською" була та "повстанська армія"? Та й проти кого вона "повставала"?
Власне, добре знаючи, що "у повідомленнях головного уряду безпеки райху" гітлерівці "не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців", пан Косик сам підбирав у архівах документи того "уряду безпеки райху", щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:"... що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині -Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля - 47, Житомир - 29; напади на місцевості: Волинь-Поділля - 42, Житомир - 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля - 26, Житомир -13". Документ датується: "Берлін, 22 січня 1943 року".
Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН - УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про "замахи на залізниці", яких формування УПА абсолютно не проводили.
Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН - УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.
Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з "совітами", бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і "зустрічах" виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.

 

Але ось як це представяє пан Косик:
"3 червня 1944 року у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах. Представник УПА сформулював багато умов для такого співробітництва. Передовсім УПА зберігала за собою право вільно навчати свої загони і здійснювати операції без найменшого німецького втручання. УПА засуджувала поводження вермахту і СД з українським населенням і вимагала повного припинення грубого поводження вермахту та каральних заходів. Крім того, УПА вимагала звільнення всіх українців (читай: українських войовничих націоналістів - В. М.), ув'язнених в концентраційних таборах і тюрмах. У разі підписання угоди всі німецькі служби, а також СД і гестапо, мали одержати відповідні інструкції. Можливе співробітництво мало залишатися в секреті, щоб радянські служби пропаганди не могли цим скористатися. Можливе співробітництво стосувалося лише боротьби проти більшовизму і Радянської Росії...".[ 15] І тут же додає, що переговори були перервані.
Пан Косик не називає представників ОУН - УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на "обєктивність дослідження", не на користь воно і тій справі, яку автор називає "національно-визвольною"... Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН - УПА на таке злочинне дійство?
А між тим пан Косик продовжує:
"Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались..." Про які "бої" пише автор? Це ж - суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН -УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН - УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії.
При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин.
І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН - УПА існувала. Він пише: "Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина - В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами".[16]
Такий "бій" з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.
Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:
"Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня (тобто 1944 р. - В.М.) на південь від Коломиї, у горах. Німці втратили двох солдатів убитими, 2 пораненими, одного солдата й одного капітана було захоплено в полон...".[ 17]

Такі "доблесті" не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию, 31 березня - місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня -місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про "бій" 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ.
На таких "неточностях" побудована вся фактографія пана Косика.
Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі "Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії" досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього - це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) - то історія українського войовничого націоналізму.
Можна було б знехтувати тим "писанням", а тим більше тими "перлами", які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка - конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.
Пан Гунчак на початку розділу "Друга світова війна" зауважує так: "Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія".[18]
І далі:
"Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти - В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії." Така постановка питання у витворі пана Гунчака - суцільна дитяча наївність, бо ці "національно свідомі" добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові "місце рабів у нацистській імперії" та де вони ("національно свідомі") стануть погоничами тих нещасних рабів.
При цьому п. Гунчак застерігає:
"...У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вдалася до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Можливість такого, як пізніше виявилося, мезальянсу стала особливо реальною з того моменту, коли Гітлер вирішив піти війною проти Радянського Союзу... Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз вони надіслали Гітлерові два меморандуми...

Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку співпрацюючи з німцями, з другого - самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління".[19]
Це "проголошення" пан Гунчак називає "поворотним" пунктом в українській політиці. В чому стався цей "поворот"? "Поворот" у ставленні до нацистів"? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї "боротьби" також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів.
Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:
"Які ж узагалі політичні сили існували в Україні під час Другої світової війни? Їхню кількість можна було б звести до чотирьох, а саме: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух. Характерно, що всі чотири сили виключали одна одну. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри."[20]
Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був "незалежним і самостійним", але незалежним від українського народу.
Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: "Німці... всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них.. .".[ 21]

І далі:
"Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. "Бандера - це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, - писав генерал у своєму рапорті. - Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля -небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців". І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані - збройні формування ОУН - УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.
Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі "У мундирах ворога":
"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів (йдеться про звільнення з концтабору Заксенгаузен С. Бандери, Я. Стецька та їх прибічників - В.М.), вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 28 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харкова, Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР), Кость Паньківський та "Тарас Бульба" - Боровець, провідник українського опору на Волині...".[ 22]
Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли "досягти деякого порозуміння з УПА". Такі особи, як Мельник, Скоропадський, "Тарас Бульба"-Боровець, Кубійович та Паньківський не мали жодного відношення до бандерівської УПА. Навпаки, ця бандерівська УПА, а особливо бандерівська служба безпеки ОУН ліквідовувала під корінь усіх людей з їх оточення. Це добре знали гітлерівці.
Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів: "Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери (тобто лідери українських войовничих націоналістів - В.М.) об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядкування їх російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну підтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівництва та політичної гегемонії росіян...

Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики... ".[23]
Цю закамуфльовану паном Гунчаком ситуацію найкраще вияснює Кость Паньківський у своїх спогадах "Від комітету до державного центру". Йшлося тут, звичайно, не про УПА, як неоднаразово пише Гунчак, а про те, хто має очолити Український національний комітет, та про підпорядковування його діяльності російському комітетові генерала Власова.
Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему "Україна в Другій світовій війні" історик Орест Субтельний у книзі "Україна: історія". І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття "Україна" й "українці" до поняття "українські націоналісти", все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі "ОУН і нацистська Німеччина" О. Субтельний досить відверто зазначає:
"Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України (Гітлер передав маріонеткову державу "Підкарпатську Русь" хортистській Угорщині - В.М.), не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хитких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різна розбіжність поглядів на ОУН: Абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за спiвпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхнулися на проблему: яку фракцію підтримати - відносно поміркованих, але слабких мельниківців (ОУН-М) чи діяльних, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу".[24]

І ще одне досить цікаве застережння автора:
"У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували - знову без їхньої згоди - організувати й контролювати місцеву адміністрацію в ново завойованих частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національно свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-м Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 року в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німців у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем".[25] Якщо чимало націоналістів в минулому і сьогодні відкидають начисто усяку "коляборацію" з німецьким окупаційним режимом, то пан Субтельний досить сміливо розвиває свою "філософію", і не витримує жодної критики з точки зору звичайної людської моралі:
"У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І, нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя". [26]
Тут, як бачимо, пан Субтельний під "Україною" розуміє Галичину. В східній, південній і центральній частинах України, де ментальність населення значно інша, ніж в Галичині, колабораціонізм мав лише епізодичне значення і місце. Це визначали і традиції історичного розвитку, і стійкі традиції православ'я, і те, що мільйони батьків і синів перебували в рядах Червоної Армії, які разом з представниками інших народів Радянського Союзу мужньо воювали проти фашизму і захищали свою рідну землю від напасника.

Субтельний продовжує:
"На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах... При тому, - додає Субтельний, - що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС і проведенні акцій екстремінації (тобто винищення -В.М.) євреїв, участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто...".[ 27]
Субтельний тут же відзначає:
"Опріч безплідної інтермедії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"..." (Виділено мною - В.М.).

 

І ще:
"Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили в 1944 році німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у широкому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави".
Тут, як і вище, пан Субтельний виправдовує колабораціонізм. Він, як бачимо, не враховує не тільки ідейно-політичні (світоглядні) переконання людей, але й те, що українці Чехії, Канади чи США та Радянської України, принаймні, захищали свою землю і домівки від загарбників. Що ж тоді захищали українські войовничі націоналісти в Галичині, ставши на бік того напасника?
Ви, читачу, вже дещо познайомились з тим, як "історики" В. Косик, Т. Гунчак, О. Субтельний та інші, що проживають за межами України, висвітлюють участь "українців" у Другій світовій війні. До їх "писань" варто ще додати статтю Фелікса Кордуби "Der Genezalplan Ost" (у 40-рiччя походу III райху проти СРСР). (Ж. "Український історик", Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981 .№ 1 - 4.)
Дослідник досить аргументовано аналізує нацистський "Генеральний план "Схід", його природу і суть. Розкриваючи його зміст, Кордуба зазначає: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ані одна людина, яка обосновано звернула б увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III райху. Головна увага у міжвоєнному періоді виправдовано концентрувалася на боротьбі із большевизмом та іншими окупантами українських земель і щораз - то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціалізм, як головну протибольшевицьку силу в Західній Європі...".
Тут же автор досить несподівано заявляє: "...Щоб запобігти консолідації й координації IIІ райху заздалегідь подбали про те, щоб розбити ОУН на дві ворогуючі частини (мається на увазі розкол ОУН на дві ворогуючі групи - мельниківців і бандерівців - В.М.). Доказів для підтвердження такого факту є багато в різних німецьких публикаціях, а також у документації МВТ (тобто Міжнародного воєнного трибуналу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини - В.М.) у Нюрнберзі" (Виділено мною -В.М.).
Автор досить легковажно поставився до так званих "Дружин українських націоналістів" (ДУН):"...Зимою 1940 р. німці організували два батальйони з українців - "Нахтігаль" і "Ролянд", яких завдання хіба було під час маршу німецьких з'єднань до Львова співати українських пісень... бо до самостійних бойових дій вони не були ні вишколені, ані відповідно озброєні...".
Даремно тут Ф. Кордуба так іронізує, бо "солов'ї" з "Нахтігалю" були добре вишколені чинити диверсії та каральні акції, а у Львові вони не співали українських пісень, нещадно карали "ворогів" "самостійної" України під штандартами Гітлера.
В ході висвітлення питання освоєння гітлерівцями України Ф. Кордуба часто буває відвертим й обєктивним, що так не властиво багатьом націоналістичним авторам за кордоном. Так, зокрема, він зазначає, що гітлерівці сподівалися на те, що в германізації України та в її пограбуванні їм допоможуть "райхс- і фольксдойчери". "Між ними були наші патріоти", - зауважував при цьому він.

Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних "істориків" ) Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: "...Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах, інші приєднувалися до советських партизанів". Це спричинило до того, - продовжує автор, - що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60% бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95% людности". Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а неУкраїну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає:
"Національна політика III райху на окупованих землях Східної Європи яку здійснював окупант згідно з його девізою "Beherrschen, werwalten und ausbeuten" (володіти, управляти й експлуатувати - В.М.), дуже багато причинилася до зросту закроєних дій совєтського партизанського руху". Тут же дослідник зазначав, що "совєтські партизани були господарями в селах". Що правда, то правда! І ще:
"... Безпощадне нищення червоноармійців у полоні - це основна причина повстання совєтського партизанського руху. Такого руху німецьке начальне командування у Східній Європі не передбачало, тому до протипартизанської боротьби не було приготоване... Тероризована і пограбована людність в Україні і Білорусі щораз більше склонювалася у сторону партизанського руху. Внаслідок цього дійшло до того, що в тилах німецьких дивізій організовано партизанами райони із совєтського адміністрацією. Літом 1942 р. партизани зв'язали великі німецькі військові з'єднання і поліційні сили. До осені 1942 р. вони знищили коло 3000 німецьких поїздів. Не будемо оперувати різними статистичними даними, які свідчать про великі успіхи советських партизан в Україні і в Білорусі, що, між іншим, стверджують німецькі джерела. На кінець 1943 р. в Білорусі оперувало 360 000 партизан, а в Україні 220 000".
Як відомо, націоналістичні історики всіляко фальсифікують і "ганьблять" Карпатський рейд двічі Героя Радянського Союзу, генерал- майора С.А. Ковпака. Ф. Кордуба ж зазначає: "Весною 1943 р. великі з'єднання советських партизан під командою Ковпака пробилися в Карпати, викликавши велику паніку серед людности. Під час акцій партизани знищили багато німецької адміністрації і різнонаціональних коляборантів".
При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, "терористами" органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців - В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну "банду"... Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи III райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною - В. М.).
Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941 -1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була "більш динамічною", ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник.