Сьогодні наші доморощені історики більше, ніж їхні діаспорні колеги, списують багато паперу, проголошують безліч промов про те, що українські буржуазні націоналісти, їхні структури - ОУН(б), ОУН(м), УПА, УНРА, УНС та інші ніколи не підтримували фашистів, не служили ні в фашистському вермахті, гестапо, ні в окупаційних установах та поліції, не вбивали і не грабували населення України, а навпаки - боролися проти окупантів. Вони доводять, що ОУН-УПА взяла на себе "місію боротьби за волю українського народу, за українську самостійну державу". А Р. Ендик "уточнив": "На Волині в той час українські націоналісти однаково били і нацистів, і більшовиків та своїми героїчними чинами прояснювали ті справді страшні роки насилля".

 

Під виглядом позбавлення історії від „білих плям" апологети націоналізму намагаються змінити погляд у суспільстві на ОУН-УПА, довести, що вона, як самодостатня, незалежна сила і єдиний захисник українського народу, вела національно-визвольну боротьбу, воювала аж на три фронти - проти сталінського режиму, німецького фашизму та проти польського експансіонізму, затушувати відомі факти злочинів націоналістичного підпілля та боївок УПА, переконати що вона не була на службі у фашистів.

 

Розуміючи, що ці спроби виглядають зшитими "білими нитками", вони вишукують якісь "об'єктивні" причини, щоб виправдати відому всім та документально висвітлену і доведену на Нюрнберзькому процесі та багатьма істориками, і не лише радянськими, а й зарубіжними, участь оунівців у фашистському розбої. Особливо їм до вподоби теза про те, що вимушене в окремих випадках співробітництво з фашистами було викликане необхідністю використати боротьбу гітлерівців проти СРСР та потребою одержати від них зброю для боротьби "за самостійну Україну" проти всіх найманців та зайд.

Але ні для кого нема секрету, що українські буржуазні націоналісти пов'язали себе з фашистами з самого початку його зародження і що їх ідеологія "формувалася в період піднесення на Заході фашистського руху, під його впливом та за його зразком" 1).

 

Єдність мети німецького фашизму і українського націоналізму була не випадковою. Вона ґрунтувалася на спільній ненависті до Радянського Союзу, соціалізму. Саме антикомунізм відкрив шляхи до зближення, а потім й повної підпорядкованості українських націоналістів фашизмові. Хоча дружба оунівців із фашистами ніколи не була рівноправним партнерством і, за словами Д. Мануїльського, нагадувала "союз пацюка з удавом". Неприваблива роль найманців та платних вбивць задовольняла невимогливих націоналістів.

 

Фашисти врахували те, що міць Радянського Союзу полягала, поряд з іншими чинниками, в єдності і дружбі народів, які населяли його. Тому робили ставку на ініціювання та збурення розбрату між представниками усіх національностей, використовуючи для цього відмінності в історичному та економічному розвитку республік, автономій, окремих регіонів, наявність різних релігійних конфесій та протиборство між ними. Це була спроба розвести людей по „національних квартирах", нацькувати одну національність проти іншої, віруючих однієї конфесії на іншу. Особливу ставку в своїх планах вони робили на західні республіки Радянського Союзу - Латвію, Литву, Естонію та області України і Білорусії, які нещодавно увійшли до складу СРСР, де збереглася соціальна база для антирадянської боротьби в особі представників буржуазних верств населення, залишки різних політичних партій та їх підпілля. Користуючись близькістю цих республік та областей до кордонів з окупованими Німеччиною країнами Європи та країнами - сателітами фашистів у війні, спецслужби Німеччини багато зробили для того, щоб перекинути на територію Радянського Союзу диверсантів та шпигунів.

 

З липня 1941 року відбулася зустріч представників німецької влади з керівництвом ОУН(б). Від неї, окрім С. Бандери, брали участь Горбовий, Андрієвський, Мудрий та Шухевич. Відповідаючи державному підсекретарю Німеччини Кундту, Степан Бандера чітко заявив: "ОУН вступила в боротьбу, частина в лавах німецького вермахту, а частина як організатори в тилу більшовицьких військ, маючи виконувати завдання у взаємопорозумінні з вермахтом, а частина в совєтській армії повинна була сприяти послабленню більшовизму у співпраці з німецькою армією... Я віддав наказ своїм людям все зробити для того, аби боротися спільно з німецькими військами".2)

 

В одній із спеціальних директив націоналістичного керівництва під назвою "Боротьба і діяльність ОУН під час війни", зокрема, вказувалося, що фашизм є природним союзником націоналізму. "Союзник, - писалося в ній, - повинен побачити наші організаторські таланти, зрозуміти наочну вигоду, яку він може одержати від нашої діяльності".

 

Все це було враховано керівництвом гітлерівського рейху під час підготовки і ведення війни проти Радянського Союзу. Напередодні її фашисти готували збройні підрозділи з оунівців для здійснення диверсій, збирання розвідувальних даних та збурення паніки.

 

Абвер та гестапо масово закидали на територію України свою агентуру, заздалегідь підготовлену в спеціальних школах. Тільки з жовтня 1940 по лютий 1941 року прикордонники на кордонах України зареєстрували 86 випадків спроб збройного прориву через держкордон, а органами держбезпеки з вересня 1939 по січень 1941 року на території Волині було розкрито та затримано 186 агентів фашистської розвідки і емісарів закордонного проводу ОУН, а також ліквідовано при збройному зіткненні 40 агентів та емісарів.

 

Чисельність їх була різною - від 3 - 5 до 100 і більше нелегалів. Наприклад, у жовтні 1940 року на дільниці 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону намагалася прорватися група в 127 чоловік, яку готував до прориву емісар Краківського проводу ОУН Яворський. Влітку цього року прикордонники затримали 5 чоловік - кур'єрів центрального проводу ОУН. В липні 1940 р. УНКВС Волинської області в селі Цеперів Луцького району в будинку керівника сільської групи ОУН Савчука Карпа була виявлена і ліквідована група на чолі з закинутим з-за кордону Шевердою Костянтином.3)

 

Після закінчення Бранденбурзької розвідувально-диверсійної школи в район міста Луцька були закинуті Леонід Кушнір та Володимир Шумський зі зброєю, радіоапаратурою і великою сумою грошей. Через кілька днів в цю ж місцевість були також закинуті агенти фашистської розвідки, підготовленні у берлінській розвідувально-диверсійній школі, - Олексій Кушнір та Ананій Федчук. Але невдовзі всі вони були затримані в селі Піддубці Луцького району.4)

 

Їх головне завдання полягало в підготовці і здійсненні повстання на території західних областей України напередодні нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Для цього Краківський центральний провід ОУН та утворений ним повстанський штаб спільно з фашистським абвером розробив „єдиний генеральний план" повстання. Всією цією роботою керував Роман Шухевич - „Чупринка".5)

 

Для активізації підривної діяльності і створення повстанських організацій на територію області за завданням центрального проводу ОУН та особисто С. Бандери на Волинь прибув емісар „Нинзя", котрий провів чотири наради з керівниками окружних проводів ОУН, на яких вимагав посилити військову підготовку оунівців, створення диверсійних груп із них, здійснення терористичних актів над партійно-радянським активом, накопичення зброї та боєприпасів, збирання розвідувальних даних про військові частини Червоної Армії.6)

 

В документах, захоплених 11 березня 1941 року в селі Забороль Луцького району при арешті емісара закордонного проводу ОУН, зокрема, звіті військового референта проводу ОУН на ПЗУЗ /північно-західні українські землі/ „Василя" - Ананія Закуштуя зазначалося: „Рівненським окружним проводом залучено в ОУН 150 чоловік, є 70 одиниць зброї та грошових коштів - 5 тисяч карбованців; Дубнівським окружним проводом було залучено в ОУН 130 чоловік, є 30 одиниць зброї і грошових коштів - 6 тисяч карбованців; Луцьким окружним проводом було залучено в ОУН 300 чоловік, є 90 одиниць зброї та грошових коштів в сумі 20 тисяч карбованців".7)

 

При затриманні керівного складу проводу ОУН на ПЗУЗ, очолюваного „Уласом" - Іваном Скопюком, 7 січня 1941 року в селі Німецькому /тепер Кам'янка/ Луцького району було вилучено його листування із закордонним проводом ОУН, серед якого був грипс на ім'я І. Скопюка від „Гриця" - Івана Климіва, одного з керівників центрального проводу ОУН в Кракові, в якому повідомлялося: „Друже Улас! Шухевич Роман тут, в Кракові, організував і здійснив навчання 10 тисяч наших людей /офіцерів та підофіцерів/, зокрема, двох тисяч волинян. Слава Україні! Гриць. 27.XІІ.1940 р."8)

 

З розшифрованого документа того ж „Гриця" до „Василя" - Ананія Закуштуя стало відомо про тісне співробітництво центрального проводу ОУН, зокрема, його військового керівника Романа Шухевича з гестапо. Останній передав А.3акуштую : а) інструкцію стосовно „юнацтва", б) інструкцію по утворенню мережі оунівських організацій, в) наказ стосовно парашутистів, бомбардування і т.п. Він писав: „Пояснюю відносно пункту „в" - німецьке гестапо звернулося до нас /військового провідника Р. Шухевича/ щоб він повідомив їм: 1) які точки потрібно бомбардувати, 2) назвати точки, де можна скинути парашутистів, зброю, 3) терени, які ми самі можемо захопити. Скласти списки на актив з метою його фізичного знищення при виникненні війни".

 

Далі він застерігає: „1, 2, 3,- повинні знати лише керівники проводів ОУН. Маси, низовий актив не повинні знати про це, щоб не розшифрувати цю справу".9)

Як засвідчують документи, оунівці заздалегідь готувалися до війни. Готувалися, не спираючись на власні сили, а при активній допомозі і керівництві фашистських розвідувальних служб, при всебічній їх допомозі в навчанні кадрів, підготовці їхніх низових структур, в постачанні зброєю. Віддячити вони повинні були диверсіями, розвідкою, знищенням партійно-радянського активу. Тільки з лютого по квітень 1940 року ними було здійснено на території області 16 терористичних актів, внаслідок чого загинуло 19 та було поранено 12 представників органів Радянської влади і активістів.10)

 

Наведемо приклад хоча б одного із таких терористичних актів. 24 квітня 1941 року п'ять озброєних оунівців на чолі з Антоном Філюком серед білого дня здійснили наліт на село Велимче Ратнівського району і обстріляли групу людей, які знаходилися на вулиці села. Були вбиті заступник голови сільради Півень, фінінспектор Ніколайчук, завідуючий клубом Лазар, член сільради Мелещук, поранені чотири селянина. Після чого оунівці увірвалися в школу, розігнали учнів, а потім кинулися до будинку, в якому мешкав директор школи. Будинок вони закидали гранатами, вбивши директора школи Данилюка, вчительку із східних областей Семенову, і поранили дружину директора Наталію та їх шестирічного сина Юрія.11)

 

Прибувши в других ешелонах наступаючих німецьких військ, заздалегідь підготовлені оунівські загони, з'явившись на окупованих територіях України, відразу ж почали справжнє полювання за партійно-радянським активом, представниками інших національностей, зокрема, росіянами, євреями, поляками. І, як влучно сказав письменник Володимир Бєляєв, в цьому "виявилася сліпа, зоологічна ненависть націоналістів до всього, що створено людьми інших націй, тупа, куркульська, хуторянська обмеженість, яка штовхнула цих виродків на стежку звірячих вбивств". Це - емоції письменника, але вони базувались на страшній практиці, яку здійснювали оунівці. І вона була викладена в декалогу українських націоналістів, де в останній його заповіді говорилося: „Не завагаєшся здійснити й найбільшого злочину, якщо того вимагатиме добро твоєї нації".

 

А напередодні вступу в других ешелонах німецьких військ на українську землю вони вимагали: "Терор для чужинців... ворогів і своїх зрадників мусить з кожного чину і на кожному пробиватися. І далі: "Польських селян асимілювати. Проводирів нищити. Жидів ізолювати, поусувати з урядів, тим більше москалів і поляків... Ліквідувати за найменші провини".12)

 

Оунівці з великою радістю вітали напад гітлерівських військ на Радянський Союз, в тому числі й на українську землю. "Нарешті настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресення! На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана"13), - захлиналася від захоплення націоналістична газета "Краківські вісті".

 

Розперезавшись, оунівські верховоди втратили почуття міри. 30 червня 1941 р. ОУН-б проголосила у Львові про утворення свого уряду на чолі із Я. Стецьком (Карбовичем). Вони вважали, що фашисти, які перед тим видали їм великі аванси, підтримають їх і в цьому. Але "переможна хода" німецько-фашистських військ на радянському фронті в перші місяці війни викликала ейфорію у фашистських бонз. Фашисти не бажали мати ніяких посередників у цьому, не бажали ділитися награбованим. Гітлерівцям набридла гра націоналістів у самостійність і вони розігнали цей балаган. Трохи пізніше вони розігнали й "Українську національну раду" на чолі із професором Миколою Величківським, створену ОУН - мельниківців у Києві.

 

Гітлерівці дозволили оунівцям лише брати участь у формуванні окупаційного апарату, працювати в утворених ними адміністративно-господарських установах і організувати українську допоміжну поліцію. За згодою окупантів легально діяли керівні органи ОУН - крайові, обласні, районні, кущові проводи. Всі вони допомагали фашистам здійснювати "новий порядок".

 

Особлива роль була відведена українській допоміжній поліції, керівні кадри якої були підготовлені в 1940-1941 роках у створених для цього спеціальних школах поліції у Хелмі та Перемишлі. 26 серпня 1941 року націоналістична газета "Львівські вісті" відверто писала: "Українська поліція - це повноправний поліцейський відділ німецької поліції... вона є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення".14)

 

Свою компетентність українська допоміжна поліція проявила сповна. Спираючись на українських націоналістів, кримінальні елементи та інші покидьки суспільства, її станиці почали творити свою чорну справу - виявляти радянсько-партійний актив, боротися проти будь-яких проявів непокори владі, утворювати гетто в містах та селищах, а потім масово знищувати зігнане в них єврейське населення.

 

Взагалі участь української допоміжної поліції в масовому знищені населення, у вирішенні ними завдання ліквідації „зайд" і „займанців", етнічних чистках території - окрема й досить документована тема. Влітку 1942 року поліція стала головною силою у ліквідації єврейських гетто. Саме вони зганяли євреїв в ці резервації, супроводжували їх до розстрільних ровів та ям, попередньо обібравши приречених на смерть до нитки. Пізніше, вже в боївках УПА виловлювали тих, хто залишився живим, по лісах і чагарниках, всюди, де ті переховувались. Про це мною написано в окремому дослідженні.15)

 

Допомігши фашистам в „остаточному вирішенні єврейського питання", оунівці приступили до завдання, яке було висунуте на ІІ-у Великому зборі ОУН - „Україна для українців!". Виконання його розпочалося після того, як в ліси пішли станиці української поліції, склавши основу боївок Української Повстанської Армії.

 

Перші активні акції збройні формування УПА почали із проведення "етнічної" зачистки, "очищення терену від польського населення". Це була ніби практика утворених боївок, їх "військовий вишкіл". Здійснювалися вони проти неозброєного мирного населення або проти нечисельних і погано озброєних пляцувок польської самооборони.

 

Не є випадковим, що масове знищення польського населення розпочалося після утворення збройних банд ОУН, а саме навесні-влітку 1943 року. Втілюючи у життя гасло "Україна для українців", як пише П. Мірчук, "повне усунення всіх займанців з українських земель", оунівці приступили до практичних дій - витіснення та винищення поляків, маючи на меті здійснити "деколонізацію" Волині, вони поставили польське населення перед дилемою "або-або".

 

Саме в цей час була здійснена та "очищувальна акція", якою керували з Головного проводу ОУН. Її безпосереднім архітектором був Микола Лебідь ("Максим Рубан").

 

Існує чимало свідчень про ініціювання цих масових акцій саме оунівським керівництвом, як би сьогоднішні їхні захисники не намагалися показати, що це були всього лише "відплатні акції" на напади польської партизанки на українське населення. Це була свого роду проба сил боївок УПА перед майбутніми боями проти радянських партизанів та Червоної Армії, яка невдовзі повинна була увійти на територію Волині, визволяючи її від німецько-фашистських окупантів.

 

Спроби сьогоднішніх апологетів українських націоналістів перекласти вину на інших не вдалися. Під тиском незворотних фактів та документів президент України та уряд вимушені були провести в червні 2003 року заходи по відзначенню 60-річчя цих подій на Волині, встановити жертвам „волинської різні" пам'ятник у селі Павлівка Іваничівського району. Особливо активно залучались українські поліцаї для проведення каральних експедицій та боротьби із партизанськими загонами.

* * *

 

Український народ рішуче виступив проти окупантів. Незважаючи на терор, вбивства та переслідування, на Волині відразу почали накопичуватися сили для боротьби проти ворога, утворюватися підпільні антифашистські організації, партизанські групи та загони. Ініціаторами їх були справжні патріоти своєї країни, радянські активісти, колишні члени КПЗУ, які мали досвід революційної боротьби, накопичений у роки боротьби проти окупаційного режиму буржуазно-поміщицької Польщі в 1921-1939 роках.

 

Сьогоднішні кон'юнктурні історики намагаються нас переконати, що в західних областях України не було місцевого партизанського руху, за виключенням "української партизанки", тобто оунівських боївок, а ніби він був привнесений зі сходу, "організований "московськими парашютистами". Але кожному волинянинові відомо, що організаторами перших підпільних організацій та партизанських груп стали місцеві жителі О. Ф. Філюк, М. П. Коніщук, П. Х. Самчук, І. Я. Шишко, С. О. Шковорода, Г. Ф. Мартинюк, Й. І. Когут, К. Іллюк, І. Геч, А. Савенюк, Н. Калинюк, І. Приходько, Г. Розенблат та інші. Саме вони утворили розгалужене антифашистське підпілля в містах та селах Волині і стали командирами перших партизанських загонів, які вже восени 1941 - взимку 1942 року розпочали збройну боротьбу проти окупантів.16)

 

І це вимушені були визнати самі оунівці. В спеціальному огляді референтури пропаганди головного проводу ОУН(б) "Північно-західні українські землі" (далі ПЗУЗ), датованому травнем 1943 року, констатувалося: "Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся та північну лісову смугу Волині".17)

 

Це ж підтвердив один із відомих діячів ОУН, В. Макар ("Сіроманець", "Безрідний"). В листі до свого брата в травні 1943 року він писав: "Всеціло Полісся і лісову смугу Волині опанували в 1942 році більшовики", а далі зазначає: "Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашютистами-москвинами, білорусами, втікачами поляками, жидами й циганами, а з часу виступу УПА, ще й українцями... Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром оцінюють 10-15 тисяч...".18)

 

Про підтримку волинянами радянських партизанів говорив у розмові із главою Української автокефальної православної церкви архіепископом Полікарпом (Сикорським) гебітскомісар Волині та Поділля Г. Шене 28 травня 1943 року. Він заявив, що бомбардування населених пунктів навесні 1943 року здійснювалося із-за підтримки населенням більшовиків, яке підпало під вплив їх пропаганди, і пригрозив: "Якщо населення не припинить допомогу радянським партизанським загонам, бомбардуванню будуть піддані й інші села".19)

 

Невдовзі на Волинь прибули загони зі сходу України та півдня Білорусії. Область перетворилася в партизанський край. Боротьба з окупантами посилювалася з кожним днем. Поступово на території Волині розгорнулася справжня партизанська війна. Народні месники громили поліцейські гарнізони, вступали в сутички з регулярними військами, одним словом, робили все для того, аби земля горіла під ногами загарбників. В цей час нацистська газета "Дойче Україне цайтунг" повідомляла: "Для ліквідації партизанського руху в містах Луцьк, Брест-Литовськ, Кременець, Дубно, Ковель, Володимир-Волинський створено спеціальні суди для розгляду справ про незаконне переховування зброї". При цьому зазначалося, що багато звинувачених "не лише переховувало зброю, аби використати її в потрібний час, але вже встигло використати її для здійснення ворожих дій".20)

 

Загарбники вимушені були визнати, що насаджуваний ними "новий порядок" викликає лише ненависть і ще більший опір з боку мирного населення, яке все активніше прилучається до збройної боротьби з окупантами. Гебітскомісар Камінь-Каширського з відчаєм заявляв на нараді в травні 1943 року: "Мій гебітс є островом. Всі мости розбиті, а в селах залишилися дійсно тільки діди, баби та діти".21)

 

Люди йшли в партизани цілими сім'ями. Так, Юхим Нерода з села Набруска Маневицького району став до лав народних месників разом із своїми синами Максимом, Олександром, Микитою, Іваном, Борисом, Володимиром, Григорієм і донькою Меланією. Більшість із них загинули в нерівній боротьбі з ворогом. В з'єднанні А. П. Бринського воювали також брати і сестри Матвійчуки із села Богушівка Рожищенського району, сім'я Олещуків з села Нові Кошари Ковельського, Герасимчуків з села Доросині Рожищенського, сім'я Геча з села Велимче Ратнівського, сім'я Гнатюка з села Грива Камінь-Каширського, сім'я Рупінців із Шацького, брати Веселухи, Барабухи, Іванюки, Ольховичі, Пилипчуки з сіл Суськ, Хопнів, Словатичі та Тростянець Ківерцівського районів. Пішла в ліс сім'я партизанського командира О.Ф. Філюка із села Клубочина Ківерцівського району. Мужніми патріотами були Михайло та Фортуната Малієвські з села Калевиця Любешівського району. Їх сини Лев, Леонід, Ярослав, дочки Клавдія та Людмила вступили до партизанського загону імені Суворова Пінського з'єднання партизанів Білорусії.22)

 

Більше півтори тисячі волинян вступили до з'єднання А.П. Бринського, понад тисячу уродженців області воювали під командуванням О.Ф. Федорова - командира з'єднання і секретаря Волинського підпільного обкому КП(б) України, утвореного 23 червня 1943 року. Близько 300 волинян влилося у з'єднання П.С. Коротченка, стільки ж волинян стали бійцями 1-ої партизанської дивізії на чолі з П.П. Вершигорою. В партизанське з'єднання ім. Леніна під командуванням Л.Я. Іванова влилося 400 волинян, а в з'єднання Боженка, яким командував М.А. Рудич, - 625 жителів. Сотні волинян вступили в з'єднання, якими командували В.А. Бегма, І.П. Федоров, М.І. Наумов, С.Ф. Маликов, В.П. Чепіга, І.Я. Шишко, В.З. Корж та інші.

 

Після Сталінградської битви німецько-фашистські війська втратили ініціативу і несли поразки на всіх фронтах. Вони відчували дефіцит у військах, особливо в боротьбі з партизанським рухом. Це вимагало від них залучення додаткових сил. Ще 18 грудня 1942 року рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг поставив питання про створення відповідних груп із середовища місцевого населення, які б могли допомагати у боротьбі з радянськими партизанами.

ІІІ-я конференція ОУН-б, що відбулася 21 лютого 1943 року, вирішила створити "осередки організованої сили" під назвою УВА - "Українська визвольна армія". А з 15 березня по 10 квітня того ж року за наказом Головного командування, утвореного Головним проводом ОУН, відбувся "масовий перехід українських шуцманів та поліціянтів із зброєю в руках в ліси". Про це говориться у вже згаданому інформаційному огляді референтури пропаганди ОУН-б.

 

Далі в ньому говориться, що це була ретельно і добре підготовлена акція, бо "згідно із постановою конференції охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь та Полісся) старшин. І сюди прибуло близько тисячі галичан "для посилення морально-ідейної моці".23)

 

ОУН-б засилало на Волинь свої кадри масово і постійно, не покладаючись на волинян. Не тільки В. Сидор ("Шелест"), Р. Шухевич ("Чупринка"), М. Лебідь ("Максим Рубан"), Д. Грицай ("Перебийніс"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), М. Арсенич ("Михайло"), В. Кук ("Леміш"), О. Гайсин ("Лифар"), організатори і керівники збройних формувань ОУН-УПА на Волині, але й чимало низових командирів були галичанами.24)

 

Таким чином, українська допоміжна поліція, яка покинула гарнізони і зі зброєю, отриманою від фашистів, перейшла в ліси, в заздалегідь підготовлені бази, поповнилася карателями із батальйону "Нахтігаль", поліцаями із 103-го шуцманшафтбатальйону, що дислокувався в той час в Лукові, українською охороною Ковельської залізниці, яка перебувала під впливом ОУН. Вони й становили основу майбутніх загонів УПА. На їх базі були утворені бригади, курені, сотні, рої. Поповнювалися вони і за рахунок мобілізації місцевого населення призовного віку від 1896 по 1926 роки народження, яка здійснювалася насильно.

Хто ж служив в українській допоміжній поліції, а потім пішов в УПА? Назвемо окремих із них:

 

- "Верховинець" - Троцюк Іван Михайлович, 1917 р.н., уродженець Березнівського району Рівненської області. Працював перекладачем у поліції. Після переходу в УПА очолював бригаду, був начальником штабу групи УПА "Завихост", заступником керівника крайового проводу ОУН по ПЗУЗ;
- "Кубик", "Ромб" - Зінчук Тихон Миколайович, уродженець Несухоїже Ковельського району Волинської області. Після відходу поліції в ліси був курінним військового округу "Турів", командиром бригади "Вовчак";
- "Лисий" - Клінчак Іван, 1917 р. н., уродженець села Поздимир Радехівського району Львівської області. Був командиром Маціївського 103-ого шуцманшафтбатальйону і брав участь у знищенні Кортеліс. Після відходу в ліси був призначений курінним. Його курінь активно брав участь у знищенні польських населених пунктів;
- "Залісний", "Петро" - Ковальчук Панас Ілліч, 1914 р. н., уродженець села Литва (тепер Сарнівка) Луцького району Волинської області. Був комендантом Торчинської районної поліції. В УПА очолив СБ крайового проводу ОУН на ПЗУЗ;
- "Трохим", "Охрім" - Кревський Володимир Михайлович із Торчина. Був секретарем Торчинської районної поліції. В УПА був заступником шефа СБ крайового проводу ОУН;
- "Рубащенко", "Бурлака" - Коваль Степан Йосипович - заступник шефа Луцької поліцейської школи. В УПА був командиром особистої охорони крайового провідника ОУН "Дубового";
- "Олег", "Данило" - Колтонюк Микола Федорович - комендант Луцької поліції. В УПА був шефом зв'язку крайового проводу ОУН;
- "Мирон" - Затовканюк Федір Тихонович - заступник коменданта Луцької поліції. В УПА був шефом СБ Луцького надрайонного проводу ОУН;
- "Стемид" - Бондарчук Михайло Васильович, поліцейський Горохівської поліції, провідник Луцького окружного проводу ОУН;
- "Дубовий" - Литвинчук Іван Самійлович, 1914 р.н., уродженець с. Зимне Володимир-Волинського району Волинської області. З сім'ї священика УАПЦ, агент німецької розвідки. В УПА - командир війського округу "Заграва";
- "Рудий", "Кайдаш" - Стельмащук Юрій Олександрович, 1920 р.н., уродженець с. Коршів Луцького району, агент німецької розвідки. В УПА - командир військового округу "Турів", а потім - військової групи "Завихост";
- "Верещака", "Олекса" - Воробець Федір Васильович, 1922 р.н., уродженець села Горожанка Монастирського району Тернопільської області, агент німецької розвідки під всевдо "Волинець". В УПА - командир військової групи "Тютюнник", згодом - провідник північно-східного проводу ОУН;
- "Еней", "Роман" - Олійник Петро Федорович, 1914 р.н., уродженець села Міжріччя Івано-Франківської області. В УПА очолював військовий округ "Богун", згодом - заступник крайового провідника ОУН на ПЗУЗ.

 

Зрозуміло, що всі пересування націоналістичних формувань не могли здійснюватися на окупованій Україні без підтримки окупаційних влад. Німецький історик Норберт Мюллер категорично стверджує, що "на Україні організація українських націоналістів створила за згодою і підтримкою окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби "за незалежну Україну" тероризували місцеве населення і допомагали окупантам в їх акціях проти партизанів". Таким чином, твердить автор, формування УПА були створені "з санкції гітлерівців".25)

 

На таких же позиціях стоїть й відомий французький публіцист та історик Аллен Герен, який відзначив, що "УПА - продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби".

 

Про причини утворення ОУН наголошував у своєму листі до брата згаданий вже В. Макар ("Сіроманець") - в той час керівник СБ ОУН на ПЗУЗ: "Повстанчу акцію на північно-західних і частково східних теренах ми мусили почати і то не було зарано. З однієї сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба (Боровець), а з другої сторони - червона партизанка почала заливати терен".26)

 

Усякі спроби сучасних дослідників ОУН-УПА показати, що УПА утворилася в жовтні 1942 року, ще й визначивши для цього 14 жовтня - день релігійного свята Покрови, спростовуються самими оунівцями. В п'ятому томі "Літопису УПА" зазначено: "Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий-березень 1943 року".

* * *

 

Проте головним для УПА була боротьба проти радянських партизанів. Про це чітко сказав на Нюрнберзькому процесі один із керівників фашистського абверу Ервін Штольце: "Абвер активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом. З українських націоналістів формувалися загони для боротьби з партизанами, з них вербувалася агентура для закидання за лінію фронту з метою диверсій, терору, шпигунства тощо".

 

Причому, військова допомога націоналістами фашистам здійснювалася як відверто, так і приховано. Так, один із вождів ОУН А. Мельник звернувся до німецького командування з пропозицією створити у складі нацистських військ "українську військову формацію". І дозвіл було одержано. 28 квітня 1943 року було оголошено про формування в складі військ СС 14-ої піхотної дивізії "СС-Галичина".

Великі надії фашисти покладали на створення збройних підрозділів УПА. Абвер вбачав у цьому таку багатопланову мету:

 

- утримати в УПА українців, які бажали би боротися проти німецьких окупантів, і тим самим не дати можливості піти їм в ряди дійсних борців проти окупантів - радянські партизани;
- під гаслами боротьби за "самостійну Україну" спрямувати зусилля УПА проти радянського партизанського руху та польської самооборони і польських партизанських загонів, які в силу непримиренного антагонізму із упівцями йшли на контакти і взаємодію з радянськими партизанами, зокрема 27-а волинська дивізія АК;
- здійснювати каральні експедиції проти місцевого населення, особливо тих населених пунктів, жителі яких масово підтримували радянських партизанів, надавали їм суттєву допомогу;
- з допомогою УПА посилити фашистські каральні підрозділи, і тим самим сприяти визволенню підрозділів вермахту для німецько-радянського фронту;
- блокувати в північних та східних районах Волині та Полісся партизанів, не дати їм можливості розгорнути активні бойові дії проти фашистських підрозділів, проводити диверсії на залізницях, розширити свої дії на територію Галичини та Хелмщини;
- при відступі фашистських військ із західних областей України розгорнути за допомогою УПА, націоналістичного підпілля широкомасштабну диверсійну та терористичну діяльність в тилу радянських військ.

 

В другій половині 1943 - початку 1944 року для виконання цих завдань посилилися контакти між керівниками німецького абверу, командуванням частин абверу, під час яких узгоджувалися спільні дії, обговорювалися питання у зв'язку між ними і надання допомоги загонам УПА зброєю та боєприпасами.

 

Причому, контакти фашистів здійснювалися з усіма гілками націоналістів - бандерівцями, мельниківцями, бульбашами. Так, у підписаному в березні 1943 року разом із фашистами "Тарасом Бульбою" документі "План по боротьбі з більшовицькою партизанкою" основні принципи взаємодії фашистів та націоналістів викладені чітко і недвомовно:

"1. Акцію веде українська (розуміється націоналістична - В.Н.) партизанка на підставі тихого порозуміння з німецькою владою.

2. Німецька влада офіційно поборює одну і другу партизанку, а неофіційно підтримує українську партизанку і таємно постачає її воєнним матеріалом... 4. В порозумінні з німецькою владою українська партизанка опановує деякі міські центри для організації там своїх шпиталів, постачання і т.п.".27)

 

У грудні 1943 року в селі Стенжаричі Володимир-Волинського району відбулися переговори між командиром одного з упівських загонів Антонюком і керівними німецькими офіцерами з Володимира-Волинського, під час якої було домовлено про спільну боротьбу з партизанами. Наприкінці січня знову відбулася зустріч шефа СД м. Володимира-Волинського Графа із оунівцями "Залізняком" та "Кучерявим". Згодом вони отримали 14 підвод зброї та боєприпасів.28)

 

Протягом вересня 1943 - січня 1944 року існували тісні контакти між комендантом німецького гарнізону Каменя-Каширського штурмбанфюрером СС фон Альвенслейбеном та представником окружного проводу ОУН Устимом Кузьменком - "Ярославом". Завдяки їх домовленості був імітований бій між оунівськими боївками та фашистами. Оунівці напали на Камінь-Каширський. Німці відійшли. Завдяки цьому оунівці захопили в місті зброю, боєприпаси та продовольство і відійшли на свої бази.29)

 

26 січня 1944 року в с. Скрегетівка Цуманського району (тепер Ківерцівський) відбулася зустріч між німецьким полковником військ СС Шифельдом та командуючим УПА "Північ" Дмитром Клячківським (Климом Савуром), під час якої було домовлено: "УПА рішуче діє разом із вермахтом проти радянських партизанів і Червоної Армії, виявляє місця їх дислокації і разом з німцями знищує їх. Охороняє німецький підвоз і шляхи комунікації ... а також закидає агентів в тил Червоної Армії...

Німецька сторона зобов'язується повністю забезпечити УПА зброєю та боєприпасами, а розвідку проти більшовиків повністю буде фінансувати через командування УПА".30)

 

Після зустрічі Шифельд подарував Климу Савуру повний комлект есесівського обмундирування, пістолет-кулемет і офіцерський кортик із срібною ручкою, а для озброєння підрозділів УПА було виділено 80 автоматів та 132 гвинтівки чехословацького зразка і набої до них. Крім цього, Клим Савур залишив заявку гаупману Келничу, що брав участь в переговорах на отримання 20 польових та 10 зенітних гармат, 500 радянських автоматів, 10 тисяч гранат і 250 тисяч патронів до автоматів.

 

26 лютого 1944 року в селі Малий Порськ Голобського району (тепер Ковельський) відбулася зустріч командира загону УПА "Кубика" з представниками військових частин м. Ковеля, де була досягнута домовленість про організацію диверсій у радянському тилу.