27 березня 1944 року при зіткненні партизанів-федорівців із куренем УПА в Камінь-Каширському районі було захоплено багато оунівських документів, серед них лист курінного УПА "Орла" до сотенного "Богдана". В ньому писалося: "Друже Богдане! Пришліть 15 чоловік до нас в курінь, які будуть працювати на будівництві мосту. 3 березня 1944 року я домовився із німецьким капітатом Офштом, що ми побудуємо міст для переправи німецьких військ, за що вони нададуть нам підкріплення - 2 батальйони з усією технікою. Разом з цими батальйонами 18 березня 1944 року ми очистимо від червоних партизанів ліс з обох сторін річки Стоход і дамо вільний прохід в тил Червоної Армії своїм загонам УПА, яких там чекають... Німці нам приготували обід. Слава Україні! 15 березня 1944 р. Командир курення УПА "Орел".31)

 

Зустрічалися з фашистами і боївки УПА, які діяли в  Любомльському районі. За кілька тижнів до визволення області заступник шефа СБ  Ковельського окружного проводу ОУН Олександр Никитич ("Ворон") зустрічався з чинами Любомльського гестапо безпосередньо в місті Любомлі і отримав від них зброю, яку перевіз підводою в село Полапи, де в той час знаходився штаб курінного УПА "Лисого". Іншого разу він же із заступником курінного УПА "Лисого" під псевдом "Яструб" в селі Сокіл Головнянського району (тепер Любомльського) отримав від німців 25 кулеметів "Дехтярьов", 15 автоматів ППШ, 110 гвинтівок СБ і завезли цю зброю в ліс.

 

Треба відмітити, що партизанам на Волині постійно доводилося відволікати свої сили на бої із боївками УПА, нести помітні втрати. Тільки партизани з'єднання партизанських загонів під командуванням О.Ф. Федорова провели на Волині 60 великих боїв із упівськими загонами. Багато боїв і зіткнень із упівськими загонами було у партизанів з'єднання А.П. Бринського, загонів Д. Медведєва, М. Прокоп'юка та інших.

 

"Ми не маємо жодного факту, коли б націоналісти, крім постійного базікання у своїй пресі, вели боротьбу проти німецько-фашистських загарбників і поневолювачів, - писали в доповідній записці в ЦК КП(б) України командир Чернігівсько-Волинського з'єднання партизанських загонів, секретар Волинського підпільного обкому КП(б)У двічі Герой Радянського Союзу О.Ф. Федоров та комісар з'єднання Герой Радянського Союзу В.М. Дружинін, - в той час багато фактів прямого зговору і підтримки націоналістами в боротьбі з партизанами". І це підтвердили самі керівники ОУН-УПА.

 

Командувач військового округу УПА "Завихост" "Рудий" після арешту свідчив: "В липні 1943 року я із загоном в 200 чоловік протягом трьох днів вів бій в Любязьких та Велемчанських лісах з партизанським загоном "Дяді Петі".

 

На початку серпня 1943 року я сконцентрував одинадцять сотень УПА і вів бій з партизанськими загонами з'єднання двічі Героя Радянського Союзу О.Ф. Федорова біля села Нудижі Головнянського (тепер Любомльського) району. Втративши 9 чоловік і 13 поранених ми відступили.

Другий бій з партизанами Федорова я провів в селі Нудижі, який тривав вісім годин.

Третій бій з партизанами з'єднання Федорова я вів у вересні 1943 року в селі Ставок Вербського (тепер Володимир-Волинського) району. Після п'ятигодинного бою втратив 18 вбитими і понад 20 пораненими.

Крім цього, вів бої з партизанами з 3-ого по 15-те жовтня 1943 року на території Любешівського району, 1 та 2 лютого 1944 року на території Ратнівського району біля села Піски, а 6-ого лютого 1944 року біля села Скрипниця Головнянського (тепер Любомльського) району.32)

 

19 липня 1943 року 5-й батальйон із з'єднання О.Ф. Федорова розгромив банди українських націоналістів. Негайно фашисти на 15 вантажних машинах почали перекидати нові підкріплення оунівців до місця бою, забезпечивши своєю артилерією та мінометами. Це підкріплення було одягнуте в чорну, поліцейську уніформу, а кожний вояк мав жовто-блакитну нарукавну пов'язку.33)

 

25 вересня Клим Савур скликав ватажків військових округів та куренів. На цій нараді був присутній майор гітлерівської армії, який згодом став начальником оперативного відділу штабу Клима Савура під псевдонімом "Кречул". За виробленим планом наступ на партизанське з'єднання О.Ф. Федорова мав здійснитися з двох боків : з півдня і заходу наступатиме "Рудий" із своїми силами, а зі сходу - "Дубовий". "Рудий" на чолі двох куренів намагався вибити із Любешова партизанський загін імені Котовського. Однак партизани завдали упівцям нищівного удару. "Дубовий", побачивши поразку "Рудого", ухилився від бою і втік.

 

Не вдалася спроба упівців вибити 25 партизанів із села Серхів. Протягом доби партизани стримували переважаючі сили, аж доки не підійшло підкріплення і націоналісти були розбиті.

 

Зрозумівши, що у відкритому бою з партизанами їм не перемогти, упівці стали нападати на партизанів із-за рогу, влаштовувати засідки, закидати в партизанські загони своїх шпигунів. Від рук упівців загинули сотні народних месників, серед яких комісар одного із загонів федорівців В. Пасенков, командир загону із з'єднання А. Бринського Б. Базикін, командири партизанських рот І. Авксент'єв та Л. Бовтунов, командир загону Рівненського з'єднання партизанських загонів Г. Годунко, секретар Рівненського підпільного обкому комсомолу Т. Бєляков. Жертвами оунівців стали керівник Луцького антифашистського підпілля В. Ізмайлов та один із організаторів підпілля у Володимир-Волинському районі М. Глазов. 6 вересня 1943 року потрапив у засідку відмінний підривник із з'єднання О.Ф. Федорова Герой Радянського Союзу В. Бондаренко. Він був важко поранений і помер від ран. Похований герой в селі Лобна Любешівського району на меморіалі, поруч із Лобненським музеєм партизанської слави.

 

Трагічною і безглуздою була смерть групи розвідників із загону імені Кірова з'єднання партизанських загонів О.Ф. Федорова. Розвідуючи підступи до залізничної колії Ковель-Володимир-Волинський, одинадцять партизанів на чолі з Петром Рожковим та політруком Сергієм Шевченком біля мосту через річку Турія, недалеко від села Ягідне Турійського району, зустрілися із озброєною групою, яку прийняли за партизанів сусіднього загону. Але це виявилися упівці із сотні УПА "Шпака".

 

Вони запропонували партизанам повечеряти біля багаття. Під час вечері упівці підступно обеззброїли партизанів і піддали їх жорстоким тортурам. Не добившись від них нічого, вони їх пов'язали і завезли в глухе урочище Мокрецького лісу, де вже була викопана яма. "Біля ями я взяв сокиру і двічі вдарив зв'язаного партизана обухом у скроню. Інші діяли при цьому хто кувалдою, а хто залізним безменом. Так зручніше: череп проломиш, а кров на одяг не бризкає", - з садистською безпосередністю розповідав на суді виконавець вбивства есбіст УПА Микола Кас'ян ("Хмара") з села Овлочин. Разом з ним цей чорний злочин здійснювали Микола Омелянюк ("Марко") з села Туричани, його односелець Яків Панасюк ("Малий") та Іван Смоляр ("Буря") із села Лиски.34)

 

Лише наприкінці 50-х років вбивці були виявлені. Вони ж показали місце, де здійснили злочин. Останки партизанів-розвідників були перенесені на кладовище міста Ковеля, де їм встановлений пам'ятник.

 

Існує чимало документальних свідчень про існування змови нацистів та націоналістів, що особливо намагаються спростувати сучасні захисники та реабілітатори ОУН-УПА.

 

5 березня 1944 року відбулася зустріч співробітника фашистської поліції безпеки СД гауптштурмфюрера СС Паппе з представником центрального проводу ОУН та штабу УПА І. Гриньохою - "Герасимівським". На ній, ніби підсумовуючи прислужництво ОУН-УПА перед фашистами, "Герасимівський" заявив: "Військові загони мають тільки одне завдання - боротьба проти більшовиків, як єдиного ворога українців. Військові загони за цей період керувалися тільки такими міркуваннями і одночасно здійснювали акції проти тих, хто виступав проти німецьких інтересів. Основним законом для ОУН було - нічого не здійснювати проти німецьких інтересів... Якщо ж в окремих випадках здійснювалися акти саботажу і були випадки вбивств німців, то вони ніколи не виконувалися за наказом бандерівського проводу ОУН, а здійснювалися з кримінальними намірами з боку окремих українців або намірами особистої помсти".35)

 

"Під час відступу німецьких військ з України, - давав покази на Нюрнберзькому процесі абверовець Єрвин Штольце, - особисто Канарисом була дана вказівка про продовження боротьби, проведенню терору, диверсій, шпіонажу. Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишилися офіційні працівники - офіцери, агентура. Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства і т.д. Для зв'язку із бандитами агентура направлялася через лінію фронту, а також закидалися на парашутах". Зв'язок між фашистами та націоналістами покладався на абверкоманду 202. За особистим наказом Гімлера "головнокомандуючим" УПА був призначений Роман Шухевич.36)

 

Співпрацю ОУН-УПА з фашистами підтверджував й референт із зовнішньополітичних відносин центрального проводу ОУН Михайло Степаняк ("Сергій"): "Протягом всієї війни бандерівці, а саме УПА, організували боротьбу проти червоних партизанів і окремих частин Червоної Армії... В 1943 році були видані офіційні накази по УПА, які забороняли руйнувати німецькі комунікації, знищувати німецькі склади зброї та продовольства, нападати на німецькі з'єднання, навіть у випадку, коли вони знесилені і відступають".37)

Служба безпеки ОУН видала таємну директиву, в якій наказувала: "Використовуючи фронтовий хаос, провести поголовну чистку ворожих українському націоналізмові елементів".38)

Навесні 1944 року під час бою були захоплені штабні документи бойового угруповання фашистських військ Прицмана. В одному з документів зазначалося: "На території Волині, згідно із домовленістю з керівництвом проводу ОУН і командуванням УПА німецькими військами побудовано 82 бази та склади для тривалого зберігання майна, продовольства, зброї. При наближені лінії фронту вони будуть передані командуванню УПА.

 

За надану допомогу в підготовці для них баз, забезпечення зброєю, боєприпасами, спорядженням та медикаментами керівництво проводу ОУН та командування УПА зобов'язалися активізувати допомогу нашим розвідувальним органам у боротьбі проти радянських партизан і агентурою більшовиків, яка була закинута в тил німецьких військ і безпосередньо контактуватимуть роботу з відділом 1-ц бойової групи".39)

 

Для цього при розвідувальному відділі 1-ц штабу угруповання німецьких військ була створена спеціальна група з 40 чоловік на чолі з майором Гельвіхом, яка мала завдання - закопувати в різних місцях зброю та боєприпаси для тих, хто залишиться працювати в радянському тилу. Була підготовлена карта-альбом, на якій вказані місця і коди, за якими можна буде розшукати бази.

 

Бази, бункери, криївки зі зброєю, продовольством, медикаментами повсемісно закладалися й оунівцями. Як засвідчив на допиті секретар районного господарчого Колківського району Дем'ян Загоровський на допиті: "...в селі Копилля було вирито 7 бункерів. Поклали туди понад 450 центнерів жита, 45 центнерів муки, 300 кг сухарів, центнер маку, 60 вичинених кінських шкір... Все заготовлялося під керівництвом районного проводу ОУН...".40)

 

Партизани при допомозі підпільників і місцевого населення виявили чимало таких складів. Так, 22 січня 1944 року партизани з'єднання імені Леніна під командуванням Л. Іванова лише біля села Туричани Турійського району вилучили із бандерівських схронів один міномет, 3 кулемети, сотні автоматів та гвинтівок, десятки тисяч патронів, а біля сіл Мельники і Річиця Ратнівського району з виявлених 15 складів було вилучено 23 тонни зерна, 1 тонна сухарів, 4 тонни муки, 1 центнер ковбаси, залитої смальцем, 3 підводи медикаментів.

 

Загін імені Щорса цього ж з'єднання в цьому ж, Ратнівському районі, виявив 16 складів і вилучив з них 23 тонни муки, 12 тонн солі, 160 кг твердого сиру, 100 кілограмів цукру, 120 ящиків сірників, 30 кілограмів господарського мила.
Під Володимиром-Волинським партизанами було виявлено 7 складів і вилучено 54 тонни продовольства та фуражу. В районі села Хотешіво Камінь-Каширського району з 65 схронів було вилучено 47 тонн муки, 48 тонн фуражу, 13 тонн жита, 2 центнери ковбаси, залитої смальцем в бочках, ще кілька бочок копчених курей, також залитих смальцем, 9 тонн цукру, 3 тонни солі, 5 бочок сала, 2,5 тонни м'яса. Зрозуміло, що припаси у такій кількості оунівці могли закласти лише з допомогою окупантів.41)

 

Про взаємодію між провідниками ОУН-УПА та фашистами свідчив на слідстві командир групи УПА "Тютюник" Воробець Федір ("Верещака"): "Наприкінці січня 1944 року радянські війська... оволоділи райцентром Дубровиця Ровенської області. В оточенні опинився фашистський гарнізон чисельністю декілька сот чоловік. На допомогу йому прийшла група УПА "Тютюник" на чолі зі мною, вивела його з оточення і надала допомогу в переході через лінію фронту в районі Луцька. За ці послуги німці подарили 4 гармати, 2 міномети, 6 кулеметів, велику кількість гранат і боєприпасів".42)

 

Арештований органами держбезпеки курінний УПА "Карий" на слідстві дав покази: "Курінь, яким я командував за вказівкою "Чупринки" був, направлений у розпорядження німецького командування і брав участь в боях з Червоною Армією на фронті, а після відступу німців - залишений в тилу радянських військ... Моїм заступником був призначений німецький обер-лейтенант військ СС".43)

 

Щоб приховати від людей правду про методи формування військових формувань майбутньої УПА, націоналісти влаштовували справжні спектаклі про напади їхніх боївок на фашистів. Чимало написано сучасними захисниками ОУН-УПА про нібито захоплення сотнею "Остапа" - Олексія Брися міста Горохова. Особливо багато про це говорять сьогоднішній голова братства вояків УПА на Волині Мелетій Семенюк, журналісти А. Криштальський та П. Боярчук.

 

А ось що розповів про цей так званий бій сам його організатор "Остап", 8 травня 1944 року в своїх показах після його арешту: "27 березня 1943 року (а не 2-4 квітня 1943 року, як про це писав П. Мірчук в книзі "Українська повстанська армія") я із своїм загоном в 38 чоловік здійснив збройний напад на м. Горохів з метою захвату арсеналу зброї і щоб забрати в загін поліцейських, з якими була домовленність про перехід в загін. Такий напад був здійснений ще й для того, щоб не дати приводу для переслідування сімей поліцейських і створення враження, що вони не самі пішли від німців, а їх забрали. Арсенал зі зброєю не вдалось захопити і приєднати до загону 30 поліцейських".44) Як бачимо, що не було вбито ніяких німців, не захоплювався ні банк, ні пошта, ніяка тюрма. Не було звільнення ніяких політичних в'язнів, як про це пишуть сьогоднішні "історики" та журналісти.

* * *

 

В одній упряжці з українськими буржуазними націоналістами на Волині в роки війни діяла Українська автокефальна православна церква, оскільки ні католицька, ні уніатська на Волині не мали впливу. Наслідуючи настанови свого ідеолога Д. Донцова, що "...порозуміння з церквою для новітнього націоналізму не менш потрібно як церкві... порозуміння з націоналізмом", провідники ОУН діяли у спільному напрямку - служили одним хазяям - фашистській Німеччині. Клерикальна газета "Мета" писала: "Тризуб, осяяний хрестом і гострим лезом меча, - це вимовний знак і велика та свята наша релігія".

 

І воно не могло бути по-іншому. Більшість ватажків оунівських організацій походили з родин священиків, виховувалися в націоналістичному дусі і виступили проти соціалістичних ідей та їх носіїв. Тому церковники вороже зустріли возз'єднання західноукраїнських земель в єдину сім'ю радянських народів, тому основні зусилля як уніатської, так і автокефальної церков були спрямовані на проведення спільних з оунівцями нелегальної підривної діяльності на користь фашистського рейху.

 

Одного із провідних діячів УАПЦ Івана Огієнка сучасні реформатори історії піднесли у ранг "будівничого незалежної держави", зробили національною гордістю України. В роки Жовтневої революції та Громадянської війни він був міністром освіти в уряді Директорії. Потім в екзилі займався науковою діяльністю, видавав журнали, писав вірші, статті, дослідження.

 

Навесні 1940 року Івана Огієнка завербували до агентурної сітки фашистського абверу, а 26 червня 1940 року генерал-губернатор Польщі Г. Франк призначив його керівником "Центральної церковної ради" при УЦК. Вже 3 листопада 1940 року він був затверджений архієпископом УАПЦ в Польщі під іменем Іларіон.45)

 

Архієпископ Іларіон виправдав довір'я гітлерівців, за що вже в грудні 1940 року отримав з рук Г. Франка нагрудний хрест.

Після нападу фашистської Німеччини на СРСР архієпископ Іларіон відправив гучні урочисті молебні, закликав віруючих надати повну допомогу фашистам. За його вказівкою з церков на Хелмщині були зняті і передані окупантам 40 церковних дзвонів, які, як писала газета "Краківські вісті", були "урочисто передані крайсгаупману д-ру Льозакеру".46)

 

Це він висвячував в єпископи УАПЦ священиків на окупованій українській землі, виконував особливі завдання фашистської розвідки. Проте, не позбавлений розуму, Іван Огієнко бачив, що український народ ненавидить окупантів. В листі до свого друга в 1943 році він писав: "Ось вже декілька місяців я знаходжусь в Києві, але душею неспокійний. Всіх прибулих українців, себто нас, називають фашистськими шпигунами, союзниками Гітлера. Між іншим, це до якоїсь міри і правда. Друже мій, німці дійсно доручають нам, чесно кажучи, найбільш мерзотні справи".47)

 

Втікши разом із фашистами за кордон і перебравшись в 1947 році до Канади, він стає митрополитом УАПЦ.

В одному із своїх віршів І. Огієнко-Іларіон писав:

"Яка тяжка вона, та зрада:
Душа сумує, серце плаче.
Чужа тобі ясна розрада,
Кругом все чорне і ледаче...
І гине легко та людина,
Заплутавшись в багні липкому.
І загинуло серце сина,
Немов пішов у блуд із дому...".48)

 

Наприкінці свого життя митрополит Іларіон сказав правду. І тут з ним важко не погодитися. Проте важко погодитися з тим, що в Луцьку з'явилася вулиця, перейменована його іменем, яку досі лучани продовжують називати - вулиця 5 лютого (в цей день в 1944 році Москва салютувала на честь військ, які звільнили міста Луцьк, Рівне, Здолбунів).

 

І уніати, і автокефали радісно зустріли напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. "Перемога німецької зброї над більшовизмом буде рівнозначна тріумфу вчення Ісуса Христа", - говорилося в зверненні католицьких ієрархів до німецького народу. А уніати і церковники закликали націоналістів об'єднати зусилля, "забути про будь-які партійні чвари" і допомагати "побідоносній німецькій армії", а "кожному душпастирю" відправляти подячну службу в честь фашистського вермахту.

 

Автокефальні ієрархи разом із націоналістами створили "Українську раду довір'я". 1 вересня 1941 року в окупованому Рівному націоналісти та ієрархи автокефалії: архієпископ Полікарп, протоієрей Абрамович, ковельський священик І. Губа, С. Скрипник, У. Самчук провели її перше засідання. На ньому було прийняте рішення: "Головним і першим завданням ради довір'я є змобілізувати всю енергію українців, щоб активно допомагати німецькій армії осягнути в найкоротшому часі повну перемогу".49)

 

З перших днів окупації Волині частина священиків УАПЦ переходить на службу до гітлерівців. На чолі їх стає єпископ Полікарп (Сикорський) та його послідовники в Луцьку, Ковелі, Рівному.

 

Ще багато волинян пам'ятає, як в церквах Волині відразу ж після її окупації були відправлені бучні подячні молебні на честь фашистської армії. А чого вартий "Обіжник № 1", підписаний Полікарпом, в якому вперше в історії церкви було офіційно затверджено формулу поминання фашистської окупаційної влади і кривавого Гітлера, котру кожен священик мав виголошувати під час богослужіння?! "Верховного Вождя народу німецького, високий уряд і христолюбиве військо його да пом'яни, Господи", - волали з амвонів автокефальні священики під акомпанемент пострілів, крики розстрілюваних, в освітленні палаючих міст і сіл.50)

 

31 липня 1941 року Полікарп в "Обіжнику № 2" до отців благочинних Луцького, Володимир-Волинського та Горохівського округів власноручно писав: "Духовенство повинно роз'яснювати парафіянам, що завдяки творцю і вождю великої Німеччини Адольфу Гітлеру, німецькій армії настало визволення. Потрібно всім українцям допомагати німецькій армії всім, чим можливо".

 

18 липня 1941 року єпископ Камінь-Каширський Антоній проголошував: "Взиваю Вас до вияву і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і з Божою Благодаттю, буде доведено до успішного кінця. Жертви, які конечно треба для осягнення нашої цілі, полягатимуть перед усім на послужному піддаванні справедливим наказам Влади, не противним Божим законам".51)

 

В захоплених радянськими військами архівах рейхскомісаріату Ерика Коха виявлено протокол розмови владики Полікарпа із заступником рейхкомісара України штурмбанфюрером СС фон Ведельштадтом від 24 січня 1942 року. В протоколі зафіксована заява Полікарпа: "Інформуючи Ваше превосходительство, як найвищого представника німецької влади на Україні, про своє призначення та перебираючи до своїх рук духовну опіку над українським народом, а тим самим віровідповідальність перед Богом, історією і німецькою владою, вважаю за свій обов'язок відзначити велику жертву крові героїчного німецького воїна, жертву, ціною якої досягнуто звільнення наших земель від більшовизму".52)

 

В квітні 1942 року Полікарп звернувся з архіпастирським Великодним привітанням до парафіян, в якому писав: "Вітаю архіпастирів, пастирів і улюблену мною Паству священної нашої Автокефальної православної церкви на визволених українських землях з великими днями Світлого Христового Воскресення.

Радіємо як усі і вознесімо молитву за цілковиту перемогу німецької Армії та її Великого Фюрера над усіми їхніми і нашими ворогами".53)

Як середньовічні яничари, слуги божі гнали українську молодь на каторжні роботи до Німеччини. "Усяка відмова у допомозі тій силі, яка збройно бореться з більшовизмом, є допомога силі більшовицькій. Тому робітник при верстаті так само потрібний, як вояк на фронті"54) - проголошував Полікарп. І фашистські людолови при допомозі погоничів у рясах та сутанах та українських буржуазних націоналістів вивезли до Німеччини лише з Волині понад 30 тисяч юнаків та дівчат.
За допомогою священика села Воротнів Луцького району Костянтина Вагатовича з села було вивезено на каторгу багато юнаків та дівчат. Він сам безпосередньо супроводжував їх на збірний пункт, слідкував, щоб усі визначені обов'язково з'явилися.

 

Чимало попів-автокефалів таємно співробітничали із німецькими розвідувальними органами, гестапо, доносили про ставлення населення до фашистів, слідкували за патріотами, видавали фашистам.

Єпископ Мануїл (М. Тарнавський) в листі на ім'я начальника Володимир-Волинської жандармерії в серпні 1943 року повідомляв: "Нижче називаю прізвища людей (далі йде перелік прізвищ осіб, які готувалися боротися з німцями). Все це я зробив на підставі розпорядження пана рейхсміністра про те, щоб надавати інформацію про антидержавні виступи, чим виконав свій громадянський обов'язок".55)

 

В іншому листі на ім'я начальника жандармерії, називаючи прізвища людей, які, за словами іуди в рясі, "дбають про бойову готовність до боротьби проти німців", мерзенний фарисей пише: "Мені неприємно виявляти зміст бесіди з духовною особою священиком Чернитанським Євгеном, але вірність до німецького уряду вимагає від мене донести. Хоч я і є українцем, але мушу бути відданим і вірним громадянином у відношенні до німецького уряду. Повний пошани Єпископ Мануїл".56)

 

Не меншою запопадливістю відрізнявся й архієпископ Камінь-Каширської єпархії Антоній. 12 травня 1942 року він організував і першим підписав звернення голів районів Камінь-Каширська, Морочне, Любешова та ряду керівників установ і організацій до населення Камінь-Каширської округи, в якому писалося: ... Ми мусимо усвідомити собі, що тільки в цілковитій перемозі німецької збройної сили лежить запорука нашого існування як нації... Ми мусимо доложити усіх сил, щоб в запіллі Німецької Армії, себто на наших землях був спокій і порядок і тим дати можливість німецькому воякові побідно розправитися в гігантичній боротьбі з темними силами Сходу.

 

На жаль, треба ствердити, що в останніх часах трапляються в нашій окрузі акти злісного саботажу. Нерозважні, наслухавшись безглуздих балачок і підшепнув ворожих німецькій владі, а тим самим і нам осіб і агітаторів, котрим залежить тільки на особистих користях, ухиляються від сповнювання обов'язків супроти Німеччини. Не даваймо послуху пустим балачкам та ріжним пророцтвам "укритих за плотом" чужих та ворожих нашому народові агентів, що відводять нас від спокійної праці та від сповнювання наложенних на нас обов'язків".57)

 

Після створення УПА в бандах безпосередньо перебувало чимало автокефальних душпастирів, які, замінивши хреста на обрізи та автомати, разом із упівцями нападали на села, грабували і вбивали селян. Більше того, за домовленістю між Климом Савуром та рівненським єпископом Платоном (Артемюком) створюється інститут так званого польового духовенства. Автокефальні попи мали тепер безпосередньо перебувати в оунівських боївках, благословляти бандитів на злочини проти свого народу.

 

В 1942 році при Луцькому соборі, резиденції Полікарпа, почала діяти духовна школа по підготовці для УАПЦ кадрів. Фактично це була підготовка ідеологічних працівників для банд українських буржуазних націоналістів.

Із створенням УПА вихованці цієї школи стали "лісовими священиками". Благочинними УПА були Андрощук Іван, Суничук Омелян, Кравчук Яків.

 

Особливе занепокоєння Полікарпа та інших духовних отців викликало розгортання партизанського руху на Волині. В бесіді із автокефальним служакою Мироном Костюком 8 квітня 1943 року він сказав: "... вже півроку партизани контролюють північну частину краю. В трикутнику Маневичі-Столін-Рокитно більшовики створили так званий партизанський край, на території якого є аеродроми, укріплені бази, відновлені сільські ради". І показав кілька звернень до населення, які скидалися з літаків над партизанськими зонами. Полікарп вимушений був визнати, що "протистояти впливам радянських агітаторів дуже важко". Адміністратор УАПЦ заявив, що він "повністю підтримує рішучу поставу генерал-комісара Шене" і попросив останнього скоріше винищити партизанів, бо тільки тоді, заявив він, "на Волині настане спокій".58)

 

Фашисти та націоналісти за допомогою автокефального керівництва рішуче розправлялися із священиками, які не хотіли ставати на мерзенний шлях зради свого народу. За це вони розправилися із священиками сіл Охлопів, Пірванче, Жабче Горохівського, Линів Локачинського району. 20 листопада боївкарі "Лисого" вбили священика села Пульмо Шацького району Осницького Олександра разом із дружиною Катериною та дітьми Ганною, Марією, Олегом, Ростиславом. За підтримку партизанів фашисти разом з націоналістами вбили священика Корецького та псаломника Петрова в селі Губків Рівненської області.
Восени 1943 року архієпископ Полікарп схвалив створення і комплектацію адміністрації підпільної церкви на чолі із обласним благочинним Скрипником Полієвктом ("Сковорода", "Нестор Бондаренко"). Були назначені районні благочинні Карпецький Іван („Іван Карпенко"), Гурський Авдій ("Березівський"), Сльозко Микола ("Степовий").

 

За релігійними канонами, до "Богом освяченого" храму категорично заборонено приносити зброю. Але чимало церков Волині перетворилися в роки війни в бандитські сховища, схрони або криївки, де знаходили притулок оунівці і зберігалася зброя, націоналістична література. Колишній настоятель Милецького монастиря в Старовижівському районі Іов (Романюк Максим) розповів на слідстві, що його монастир був перетворений у склад зброї, боєприпасів, різного спорядження для банд. Там проходили лікування поранені упівці.

 

Священики УАПЦ брали безпосередню участь в бандах. Серед них були Гаюк Семен, Гловацький Олександр, Мельник Петро, Римарчук Павло. Багато років надавав допомогу оунівцям та упівцям священик церкви села Губин Работницький Панас. А вихованці луцьких курсів, отримавши псевдо "Черняк" та "Ватра", відзначилися під час служби в упівських боївках. Перший став сотником УПА у Демидівському районі Рівненщини, а другий очолив боївку СБ. Це на їх совісті вбивство п'ятьох братів Чечоликів - Григорія, Миколи, Антона, Павла та Василя і чотирьох братів Тарасюків - Никифора, Йосипа, Івана та Володимира.

* * *

 

Стрімкий наступ Червоної Армії, активна діяльність радянських партизанських загонів та з'єднань на початку 1944 року наблизили час визволення. Наприкінці січня частини Червоної Армії вступили на територію області і вже 2 лютого 1944 року ними під час проведення Рівненсько-Луцької наступальної операції 1-ого Українського фронту були визволені м. Луцьк, Рівне, Здолбунів, кількасот населених пунктів Волині.

 

Але боротьба із загарбниками на Волині була тривалою. Знадобилося провести кілька великих наступальних операцій, зосередити на Волині великі сили 1-ого Українського та 1-ого Білоруського фронтів, щоб завершити визволення області. Таким днем стало 21 липня 1944 року.

 

Дорогою ціною була добута ця перемога. В боях на території Волині загинуло понад 27 тисяч радянських воїнів. Області були нанесені величезні матеріальні збитки, знищені 422 населених пункти, зруйновані сотні промислових підприємств, колгоспів, установ. Волинь втратила понад 165 тисяч свого населення. Крім цього, на фронтах війни в рядах Червоної Армії загинуло понад 32 тисячі волинян.

 

Приступаючи до роботи в умовах, коли війна та окупація завдали області величезних збитків, коли майже півроку на її території проходила лінія фронту, Волинський обком партії та органи Радянської влади, які відновили свою роботу вже 8 лютого 1944 року, розуміли, що поряд з активною, максимальною допомогою фронту, швидкою відбудовою народного господарства потрібно завершити політичні та соціально-економічні перетворення, розпочаті після возз'єднання і перервані війною. Для цього, як вчив В.І. Ленін, потрібно було враховувати "і місцеві відмінності, і особливості економічного укладу, і побутові форми, і ступінь підготовленості населення". 59)

 

Вже в першій інформації в ЦК КП(б)У обком чітко визначив своє завдання: "Головним питанням в роботі обласної партійної організації були і залишаються: надання максимальної допомоги Червоній Армії, розгортання і посилення боротьби з націоналістами... проведення мобілізації в РСЧА, створення органів управління, як в області, так і на місцях, а також повернення до нормального радянського життя в звільнених селах і містах нашої області.60)

 

Енергійні та оперативні заходи партійних та радянських органів зустріли широку підтримку серед населення. Воно брало участь у будівництві оборонних споруд, ремонті шляхів, відбудові мостів, підвозі боєприпасів.

Особлива турбота людей була зосереджена навколо майже 200 госпіталів і медсанбатів, що певний час розташовувалися на території області. Понад 20 тисяч жінок та дівчат брали участь у облаштуванні та обладнанні госпіталів, догляді за пораненими і збиранні продовольства для них.

 

"Незважаючи на належну протидію з боку націоналістів, призов по всіх районах Волинської області і в м. Луцьку... проходить організовано... повсюдно спостерігається висока явка на призов".61) "Багато молоді приходило на призовні пункти добровільно. В Берестечківському районі за списками райвійськкомату викликалося 1100 чоловік, а з'явилося 1500. З Теремнівського району до міста Ровно було відправлено 1200 призовників, а по дорозі до них приєдналося ще 220 чоловік",62) - повідомляв обком КПУ в ЦК партії.

 

Користуючись тим, що призовники йшли на призовні пункти майже без військового супроводу, оунівці нападали на їхні колони і відводили в ліс, намагаючись залучити до банд. Так, 11 серпня 1944 року сотні УПА "Ворони" та "Запорожця" зробили засідку на одну з таких колон, в якій було близько тисячі призовників. Сімсот з них розбіглися, а триста їм вдалося відвести в ліс. Але при першій можливості юнаки повтікали і з'явилися на призовні пункти".63)

 

Дивуватися цьому факту не доводиться. Молоді люди розуміли безперспективність перебування в боївках УПА, бачили силу і міць Червоної Армії, яка зламала хребет німецькому вермахту і викинула окупантів з радянської землі. Вони не бажали, щоб їх насильно загнали в УПА, і тому добровільно йшли у Червону Армію.

Так, Лящук Михайло з Ківерець, з'явившись на призовний пункт сказав: "Я вирішив піти у Червону Армію. Вважаю, що рано чи пізно нас знайшли б та знищили". Інший юнак, втікши з банди, заявив: "Оскільки Червона Армія визволила моє село від окупантів, я вирішив тікати з УПА. За мною прийдуть інші, тому, що багатьом набридло бути в УПА. Але вони бояться тікати із-за репресій, які проводить СБ".64) Покинув УПА добровільно і з'явився на призовний пункт Дубнівського міськвійськкомату Іван Сокол із Старого Чорторийська Маневицького району. Він сміливо воював проти фашистів. В боях на річці Одер в Німеччині виявив особисту мужність і героїзм. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року він був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

 

Багато тих, хто в силу різних причин перебував в УПА, також відчували безвихідність і при першій можливості тікали з боївок і вступали до Червоної Армії. Правда, були й такі, що, відчуваючи відповідальність за скоєні злочини, також намагалися вступити до Червоної Армії, щоб потім, скориставшись можливістю, дезертувати із неї. Але таких було небагато.

 

Волиняни гідно воювали в лавах Червоної Армії, разом із нею визволяли країни Європи від фашизму. Тисячі синів волинської землі за подвиг і героїзм були нагороджені орденами і медалями. А Йосип Бєлих із села Комарів Турійського, Василь Петрук із села Секунь Старовижівського та Василь Киричук із села Словатичі Ківерцівського районів, вже згаданий Іван Сокол були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

 

Розв'язуючи масові диверсійно-терористичні дії в умовах відродженої радянської дійсності, оунівці будь-що намагалися надати можливості відновити роботу органів Радянської влади, викликати недовір'я і протидію до їх заходів збоку населення, зірвати мобілізацію призовного контингенту в діючу Червону Армію, що добивала ворога вже за межами України. З цією метою вони розв'язали кривавий терор і створювали атмосферу невпевненості в стабільності соціалістичного ладу, одурманювали населення націоналістичною ідеологією, або, висловлюючись словами В.І. Леніна, розпочали "нову форму війни, яку можна об'єднати словом: бандитизм".65)

 

Те, що відбувалося на Волині і що сьогоднішні апологети бандерівщини намагаються назвати "громадянською війною", лише окремими ознаками нагадувало її, оскільки елементи класової боротьби в тих подіях мали місце. Але це, скоріше за все, був саме бандитизм, кримінальний бандитизм, коли оунівці, говорячи словами Д. З. Мануїльського, "прикриваючись українським патріотизмом, менш за все страждали горем і нещастям країни. Вони рвали її на частини, скривавили обрізами, порізали ножами. Це вже не війна Комуністичній партії, а - безпартійному населенню".66)