Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму
Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки.

Ось два характерних приклади.
"Чи справді маємо фашизм? - запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. - Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу... Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси... "[15]

 

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:
"...Палають вогні... Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях... Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!.."[ 16]
В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих "теоретиків" досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.
Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського "Націократія", яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається - "Фашизм", де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:
"Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм... Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку... Фашизм - це, насамеперед, націоналізм...
Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються - така формула фашизму... Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу...
Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів... "[18]
Отже, фашизм - це диктатура, диктатура "еліти", яка виконує місію "лікарів хворої епохи", а для народу лише залишається кричати гасло "Німеччина понад усе!".[ 19]

 

М. Сціборський продовжував:
"Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму...".
Правда, Сціборський тут же зазначає, що "український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах". А далі бачимо, що ці "оригінальні націократичні основи" - звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.
Ось вони:
"Національно-державницький імперіялізм - це неминуючий прояв історії... Основою існування є... боротьба і сила". [20]
Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, "спірітуально-волюнтаристичного світогляду", український нацоналізм "сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: "Нація понад усе!"
"...Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого... Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації... Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна - В.М.) суспільству..."[ 21]
А далі, в запалі "творчості", М. Сціборський говорить про "національну диктатуру", основними принципами якої є: "...ударний, бойовий легіон революції - організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви - еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) - лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників."[ 22] Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту "еліту". І ця націоналістична "еліта" пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.
І на довершення цього, зазначав Сцібородський, "на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації... Це буде вождь нації..."

 

Тріада "диктатура - еліта - вождь" і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці "Націократія".
Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні "концепції" і "теорії", але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну "еліту", знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і "Націоналіст", і "Голос нації", і "Нескорена нація", і "Шлях перемоги", і "Державність", і "Республіканець", і всі інші націоналістичні "часописи" і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.
Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою "Диктатура чи національний порятунок" відверто вимагає: "Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру" ("Напрям". 1991. №6. С 15; виділено мною - В.М.).
Над ким пануватиме ця "національна еліта" і "націоналістична диктатура", думаю, цілком зрозуміло.
Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН
Д. Донцов у своєму "Націоналізмі" досить яскраво висловив підстави (вимоги) "волевого" ("модерного", "інтегрального") націоналізму так: " 1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії;
2) стремління до боротьби;
3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
4) фанатизм і аморільність;
5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими);
6) "творче насильство".

 

Тут же він вказував на, мовляв, "своєрідні ідеї" українського войовничого націоналізму - яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих "рис" та "ідей" Донцова, слід прочитати все його "писання" під назвою "Націоналізм" (бажано третє видання).
ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені "Матеріали ідеологічного вишколу", де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і "головні ідеї" (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб'ємність. Ідеологію цього "модерного" (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис:
"- Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу.
- Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби.
- Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами.
- Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку.
- Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість - це пануючий шар).
- Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя". [23]
Виховні закони і правила в ОУН виконували "Десять заповідей українського націоналіста" (Декалог):
" 1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.
5. Пімсти смерть великих лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а - з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців". [24]

 

Сьогодні цей "Декалог" суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість "величезного злодійства" записано "найнебезпечнішого чину", замість "ненавистю і підступом" - "ненавистю і безоглядною боротьбою". В останньому ж правилі повністю вилучено слова "навіть за рахунок пригнічення чужоземців". Так-то "прикрашають" свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже "демократичними") іграшками!
Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань "Декалогу" вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з'явились "Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог", в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль - мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: "потрібен револьвер, віроломство і яд - засоби, які може використати націоналiст", не звертаючи жодної уваги на осуд "цивілізованого світу". [25]
Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в "12-ти прикметах характеру українського націоналіста". Він повинен бути: "все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний". [26] Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати "револьвер, віроломство і яд".
Опріч цього ще існували "44 правила життя українського націоналіста" та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.
Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо "мале націоналістичне привітання" - "підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті" (як салют у радянських піонерів!), і "велике націоналістичне привітання" (абсолютно змавповане у фашистів!) - "стійка "струнко", підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки". "Малим привітанням" зустрічали друзів і знайомих. "Велике привітання" демонструвало готовність "найвище гасло нації утвердити діями правої руки" й обмін фразами "Слава Україні"! - "Вождю слава!" (типу: "Хайль Гітлер!" - "Зіг хайль!"). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.
В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура "Матеріали політичного виховання", яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави - "не якась філантропічна інституція", а політику її буде визначати "закон національного егоїзму", оскільки "націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю".[27] Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

 

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни
Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці "писання" сьогодні поширені в Галичині під назвою "Перспективи української революції" (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-"революціонерів" як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:
"З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили...". [28]

 

Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили "туманними кличами й обіцянками" і кого хотіли "запрягти до свого імперіялістичного воза". Читач, думаю, легко здогадається "кого". Зачитуємо далі:
"Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого - викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.". І тут же уточнює:
"Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення - В.М.), не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." (Виділено мною - В. М.)
Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли "державність", але обдурили, посилаючись на "воєнні обставини", на "непідготовленість" націоналістів до державотворення, на "необ'єднаність", "розсвареність" їх між собою, чи на те, що "нема з ким говорити". Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: "ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це - однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:
"Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів - В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою...".
Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін "Україна", бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив "лєбенсраум", життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої "самойстіності" під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і "тим зв'язати їх усією своєю політикою". Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї". (Виділено мною - В.М.). Як бачимо, тут вираз "і тільки проти неї" визначає досить багато, якщо не все.

 

Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни "проти большевицької Росії" такими - однозначними словами-застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..."
Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто - від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято "не признавалися", кому вони служили і чим ще недавно займалися.
Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів "Роки німецької окупації": "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації... "[29].
Сьогодні ж такі особи не тільки не "признаються" в своєму співробітництві з гітлерівцями, але й на весь голос заявлють, що воювали проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери "Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном".

 

Примітки

[1] Armstrong I.A. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. New-York, 1955. Р. 20 - 23.
[2] Герен Аллен. Серый генерал. М., 1970. С. 84,85, 90.
[3] Прокоп М. В сорокові родини протинімецької боротьби // Сучасність. Мюнхен, 1981. Ч. 10. С 37.
[4] Там же. С 57.
[5] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж - Нью-Йорк, 1966. №5. С 1725.
[6] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С 382.
[7] Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ. С 58.
[8] Там же. С 59.
[9] Armstrong I.A. Collaborationizm in World war II // Journal of modern history. 1968. V. 40. No. 3. P. 400.
[10] Донцов Д. Вісник. 1937. T.5. Кн.1. С. 63.
[11] Сосновсъкий М. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью-Йорк - Торонто, 1974.
[12] Там же. С. 292.
[13] Островерха М. Муссоліні, людина і чин. Львів, 1934. С. 3 - 4.
[14] Донцов Д. Де шукати історичних традицій Львів, 1941. С 79.
[15] Конрад М. Націоналізм і католіцизм. Львів, 1934. С. 14 - 45.
[16] Липа Ю. Українська доба. Львів, 1934. С 28-29.
[17] Єндик Р. В каданах раси. Краків, 1940. С. 43.
[18] Сціборський М. Націократія. Париж, 1935. С 49, 56, 67, 71.
[19] Там же. С. 72.
[20] Там же. С 77.
[21] Там же. С 77 - 78, 82, 89.
[22] Там же. С. 109.
[23] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 366, арк. 184.
[24] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 356, арк. 33.
[25] ЦДАГО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 37, арк. 30-32.
[26] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 359, арк. 4.
[27] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 927, арк. 17 - 18, 21.
[28] Див.: Бандера С. Перспективи української революції. Видання ОУН, 1978.
[29] Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк - Торонто, 1965. С.6.

 

 

Якими були батальйони "Нахтігаль'' і "Роланд"
Спочатку подамо дані про організацію цих формувань в системі гітлерівського Абверу. Степан Бандера писав: "На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня". [1] Тут же Бандера зазначав, що "військово-вишкільну працю" виконували в ОУН-бандерівців Р. Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Досить добре відомо, що спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" ("Соловей", "Нічний птах") імені С. Бандери був сформований у березнi-квітні 1941 р. із бандерівців. Формування проходило військову підготовку в Нойгаммері в складі 1-го батальйону полку спеціального призначення "Бранденбург-800", який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону був Теодор Оберлендер (відомий німецький діяч, який займався німцями Сходу, оберфюрер СС), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Херцнер, командиром батальйону з боку українців - капітан Роман Шухевич.

 

Спеціаль-батальйон Абверу "Роланд" імені Є. Коновальця і С. Петлюри був сформований у квітні 1941 р. із бандерівців, мельниківців, петлюрівців і гетьманців і проходив військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня під керівництвом веркрайскоманди XVII м.Відня, яка також підпорядковувалась спеціальному формуванню Абверу "Бранденбург-800", але призначався батальйон для віськових дій на південному напрямку Східного фронту. Керівниками його були: Ріко Ярий з німецького боку та майор Євген Побігущий ("Рен") - з українського. По суті, керівником батальйону був майор Побігущий, бо Р. Ярий, як член проводу ОУН-бандерівців і водночас резидент Абверу в тій же ОУН, постійно виконував інші доручення.
Перш ніж говорити про ті так звані "українські" спеціаль-батальйони, треба дати коротку інформацію про формування Абверу "Бранденбург-800", в яке вони входили, та про "спеціальне" призначення цих формувань (що, якраз часто приховують націоналістичні автори). А суть тут така. В книзі німецького генерала Б. Мюллера-Гіллебранда "Сухопутна армія Німеччини. 1933-1945" зазначено: "Дивізія "Бранденбург-800" сформована 21 вересня 1943 р. на базі розгортання підрозділів 800-го будівельного учбового полку особливого призначення "Бранденбург", який був спеціальною частиною, яка перебувала в розпорядженні 2-го управління абверу ОКВ (Служба розвідки й контррозвідки ОКВ). Однак розгортання дивізії затримувалось. У жовтні 1944 р. вона була переформована в моторизовану дивізію "Бранденбург".[2]
Тут, як бачимо, автором оминаються гострі кути і дивізія представляється як звичайна військова формація, ще й за політикою "будівельна", "учбова"та водночас "спеціальна частина спеціального призначення". Що ж будували абверівці-диверсанти 2-го відділу, якщо полк, а затим дивізію названо "будівельною"? Аж нічого. Вони чинили руйнування, диверсії і масові вбивства!
Істину розкривають інші автори. Виходить, що полк спеціального призначення "Бранденбург-800" і дивізія спеціального призначення "Бранденбург" були "будівельними" та "учбовими" тільки для маскування. Насправді ж, ці формування були спеціальними частинами Абверу-2 (диверсіі в стані противника) тільки тому, що виконували спеціальні завдання на фронті та в найближчому тилу противника: організовували і здійснювали диверсії, очищували цілі райони противника від можливих і неможливих приготувань диверсій проти Німеччини. Загони цього формування створювали паніку і хаос в районі дії. Акції їх також призначалися і проти партизанських загонів і з'єднань, які вели часті і масові диверсії в тилу гітлерівських військ.

 

Історіограф Абверу Герт Бухгайт свідчить, що в час "Східного походу" гітлерівців тільки однією фронтовою розвідкою, підпорядкованою першому відділу (Абвер-1) управління Абверу при штабі верховного командування вермахту (ОКВ), було "знешкоджено", тобто ліквідовано, 20 тисяч радянських громадян. [3] Бухгайт не називає подібну дію 2-го відділу Абверу, який безпосередньо займався диверсіями і каральними акціями в стані противника і якому, власне, належали формування спеціального призначення "Бранденбург-800" і "Бранденбург", а їм, в свою чергу, - такі спеціаль-батальйони, як "Нахтігаль" і "Роланд".
В цьому напрямі яскраве світло кидає інший дослідник - угорський історик і публіцист Юліус Мадер, який провів доволі об'ємний аналіз багатьох досліджень дій Абверу часів минулої війни: "Закордон (Абвер, - вказував він, - мав широко розгалужений апарат для боротьби з активними противниками гітлерівського режиму, наполягаючи на якнайшвидшому знищенні груп опору і патризанських загонів. Абвер та його особлива частина "Бранденбург-800" орудували в 13 європейських країнах. Тільки в 12 із них (не рахуючи СРСР) нацистські окупанти вбили в ході воєнних дій, розстріляли і замучили в тюрмах понад 1 277 750 чоловік. Більшість цих жертв слід віднести на рахунок убивць із Абверу та їх професійних "мисливців на партизанів". [4] А скільки ними знищено радянських людей? Поки-що не підраховано. Думаю, що майбутні історики ще підрахують і ці жертви.
Таким чином, зробимо певні уточнення і підведемо підсумки. Формування спеціального призначення "Бранденбург-800" виникло ще до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу. Спочатку воно було спеціальним батальйоном, який у 1940 р. став полком спеціального призначення "Бранденбург-800", а затим в 1943 р. - дивізією "Бранденбург". Це не було звичайне військо, а спеціальне об'єднання диверсантів, карателів, башибузуків, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, 1-й батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР)
і призначений для війни на "східному напрямку" (до нього і був приписаний батальйон "Нахтігаль"для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); 2-й батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, зрадників-французів, бельгійців і голандців; 3-й батальйон був розквартирований в Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього якраз, і був приписаний спеціаль-батальйон "Роланд"). При цьому роти, батальйони, а затим полки цього формування щодо своєї кількості значно, а то й в кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування.

 

Отже, "Нахтігаль" і "Роланд" були не просто звичайними військовими формуваннями в складі вермахту (націоналісти й досі намагаються називати їх "Дружинами українських націоналістів" (ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення - для здійснення диверсійних і каральних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону "Роланд", а затим шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було "вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля...". [5] А що таке "забезпечувати запiлля" добре відомо, бо це означало ліквідовувати ті "розбитки"!
Обидва формування, як свідчать майже всі націоналістичні автори, були здійсненням давньої мрії провідників ОУН сформувати за допомогою гітлерівців професіональні військові підрозділи і перетворити їх на основу своїх майбутніх націоналістичних збройних сил. Ця мрія, як відомо, збулася, але невдало і невдячно.
Дїї "Нахтігалю'' і "Роланду"
Це питання складне, бо Абвер, як відомо, не афішував свої дії. Відомо, що 30 червня 1941 р. спеціаль-батальйон "Нахтігаль" увійшов у Львів разом з 1 -м батальйоном полку спеціального призначення "Бранденбург-800". Гестапо та підрозділи СБ (служби імперської безпеки) ще не прибули у місто, а тому внутрішній порядок покладався на воєнного коменданта генерала Ренца та його польову комендатуру. Це і дало підставу польським і радянським публіцистам та історикам в 50 - 70-ті роки звинуватити брандербуржців і нахтігалівців у каральних акціях перших днів окупації Львова. Як свідчив відомий вчений і громадський діяч НДР А. Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. з приводу розслідування злочинств боннського міністра Т. Оберлендера (колишнього політичного керівника батальйону "Нахтігаль" та інших подібних диверсійних формувань на Східному фронті, зокрема загонів "Тамара-1" і "Тамара-2" у Чечні), з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із "Нахтігалю", керованого Оберлендером - Херцнером - Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і бохвкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури.
Віриться, що в недалекому майбутньому все це буде до кінця досліджено, незважаючи на дотеперішні "тумани" і "димові завіси", як у польській і радянській, так і в літературі українсько-націоналістичній.
Проте вже й тепер є окремі прояснення. Нещодавно в Лондоні вийшла книга польського автора Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 року". [6] Автор наводить численні факти, прізвища, свідчення очевидців цієї трагедії. Дослідник твердить однозначно: з 3 червня до 6 липня 1941 р. (час перебування спеціаль-батальйону "Нахтігаль" у Львові) польських вчених, євреїв і комуністів нищили гітлерівці, нахтігалівці та боївкарі із ОУН-бандерівців.

 

Корман наводить в книзі фотокопію звернення Степана Бандери, яке розповсюджувалось у Львові з 30 червня по 11 липня 1941 р. у вигляді летючок та афіш: "Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жиди - то твої вороги! Знищуй їх!". В іншій інтерпретації ця листівка звучала так: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!".
Автор стверджує, що акцією винищення керував гауптштурмфюрер (капітан) СС Ганс Крюгер (Крігер), який пізніше керував гестапо в м. Станіславі. Вбивства проходили за списком, підготовленим службами Є. Врецьони (СБ ОУН-б) і "Легенди" (І. Климіва), керівника крайової екзекутиви ОУН-б. Арешти проводили відділи Абверу (бранденбуржці), фельдполіції і "Нахтігалю". Розстріли здійснювали вони ж. Сам Є. Врецьона особисто брав участь у розстрілах польських учених.
А. Корман наводить у книзі багато свідчень. Ось кілька з них: "Нахтігалівці" витягали з будинків комуністів і поляків, яких тут же вішали на балконах..."; "Українських вояків батальйону "Нахтігаль" мешканці Львова називали "пташниками"..."; "Пташники були в німецьких мундирах і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли на українській мові..."; "На вулицях Руській і Боїмів застрелили кілька польських студентів, яких привела боївка українських націоналістів..."; "...500 євреїв. Їх усіх замордували українці..." і т. д.
Автор наводить і факт про те, що дружина заарештованого професора Львівської політехніки Казіміра Бартеля (колишнього прем'єр-міністра Польщі) відвідала арцібіскупа Шептицького з проханням допомогти звільнити чоловіка, але той відповів, що "нічого зробити не може..."
В цілому книга Олександра Кормана - достовірне, змістовне дослідження. Однак, воно одностороннє, бо пройняте не вселюдськими, а переважно польськими пристрастями.
Незважаючи на брак вагомих і всебічних документів й аналітичних досліджень, ми тепер достовірно знаємо, що бандерівська акція перших днів окупації Львова - широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення "Акту 30 червня" до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Керував цією акцією, безперечно, М. Лебедь -шеф служби-безпеки ОУН, а дещо пізніше - провідник всієї ОУН-бандерівців у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Є. Врецьона та керівник крайової екзекутиви ОУН-б "Легенда" (І. Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники "Нахтігалю" Т. Оберлендер, А. Херцнер і Р. Шухевич. Хоч над усім цим тяжіла важка рука гестапо (Г. Крігер) й Абверу (Т. Оберлендер).
Спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" спільно з 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800", загонами фельджандармерії та боївкарів ОУН із ресорту "Легенди" - Климіва брали безпосередню участь у кривавих оргіях перших днів окупації Львова.

 

Після невдалих "порозумінь" з гітлерівцями в час створення "Акту 30 червня 1941 -го", тобто так званого проголошення самостійної України у Львові, яке здійснив Я. Стецько ("Карбович", перший заступник Бандери), з допомогою "Нахтігалю" імені С. Бандери та за наказом Бандери, та після арештів учасників цієї затії обидва спеціаль-батальйони були відізвані з фронту і наприкінці жовтня об'єднані в одне формування, яке негайно розпочало вишкіл для нового призначення.
В середині березня 1942 р. об'єднаний (тепер уже шуцманшафт) батальйон під командою Є. Побігущого ("Рена") був посланий в Білорусь і діяв у трикутнику Могильов - Вітебськ - Лепель в складі 201-ої поліційної ("охоронної") дивізії генерала Якобі проти білоруських партизанів і мирного населення.
В збірнику "Дружини українських націоналістів в 1941 - 1942 роках" (видання 1953 р.) Є. Побігущій пише: "Малярі мали б прекрасні мотиви для малювання", описуючи і вражаючись прекрасними білоруськими краєвидами тих місць, куди їх привезли.
Але їх сюди прислали, звичайно, не для малювання на пленері, а для того, щоб "охороняти мости", зауважує Побігущій. Ми добре знаємо, що "охоронці мостів" не воювали з партизанами, а лише охороняли мости постійно, день у день несучи цю службу. Водночас добре знаємо і про те, що "охоронці війська" гітлерівської Німеччини охороняли не мости, а несли охоронну службу в тилах гітлерівських військ, а це озночало, що вони постійно проводили каральні акції проти "бандитів" (як називав червоних партизанів Побігущій) та місцевих жителів, які допомогали "бандитам".
Відомо також і те, що шуцманшафт-батальйон, чотирма ротами, якими командували Р. Шухевич, М. Бригідер, В. Сидор і Павлик, став підрозділом 201-ої поліцейської дивізії і бригад та окремих оперативних батальйонів, якими командував фон-дем Е. Бах-Зелевскі, обергруппенфюрер (генерал-полковник) військ СС. Цей обергруппенфюрер СС керував боротьбою з партизанами на окупованих теріторіях Радянського Союзу і Польщі, особливо в Білорусі та в північній частині України. Підзвітні йому частини були переважно есесівськими, а тому 201-ша поліційна дивізія змушена була діяти як і вони.