"У червні 1934 року був знову ув'язений напередодні вбивства міністра Пєрацького.., засуджений на 5 років важної тюрми, як політляйтер і редактор в КЕ (Крайовій екзекутиві - В.М.) ОУН. На основі амнестії, виданої під напором публічної української опінії, відбував я, як і друзі, засуджені тоді, лише два і півроку тюрми." (Мається на увазі вбивство оунівськими терористами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького влітку 1934 р. у Варшаві - В.М.).

 

"Після виходу з тюрми в грудні 1936 року виконував я фактично обовязки краевого керівника ОУН до серпня 1937 року. В серпні з наказу сл. п. Вожда Євгена Коновальця виїхав я до Німеччини, до Відня, де обняв підготову політичну і програмову II конгресу ОУН...
...Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, занимаючись там же зовнішньо-політичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган "Ідея і чин". В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де... відпрацьовував політичну проблематику ОУН...
...II збором обняв я за дорученням Провідника ОУН заступництво провідника і став шефом штабу Проводу ОУН, ведучи водночас політичну референтуру проводу... (Мається на увазі II збір ОУН-бандерівців у квітні 1941 року, де Стецько став першим заступником С. Бандери.)
... Як німецьке військо увійшло до Львова, прибув я туди, де як подав в окремому письмі під заголовком "Ерклерунг" з дня 15 липня 1941 року, проголосив відновлення Української Державності та обняв доручення Провідника Степана Бандери головство в уряді у Львові...
...Уряд приступив до практичної праці, організуючи господарство, адміністрацію, міліцію і т.д., замагаючи до того, щоб наладнати якнайтіснішу співпрацю з німецькими військовими чинниками та уможливити її й допомогти під кожним оглядом...
...За урядом стоїть ціле українське громадянство під проводом Митрополита і єпископів обох віросповідань. Митрополит Шептицький видав пастирський лист, в якому признав Уряд і візвав громадянство до підпорядкування йому. .."[ 15] Далі Стецько жалівся:
"8.7.1941 коло години 9-ої вечором при вулиці Войціха, 9 (нині вулиця Довбуша - В.М.), був виконаний атентат на мене, на авто, в якому їхав, невідомим осібняком, при чому був ранений шофер. Як ствердили відносні німецькі чинники у зв'язку з появою польських протинімецьких і протиукраїнських летючок, атентат найправдоподібніше вийшов з польських кругів, за що відносні німецькі штеллє (служби - В.М.) обіцяли відповідні репресійні заходи відносно поляків..."
В другій і третій частинах "життєпису" Стецько досить виразно і відверто розкриває свій світогляд і політичні наміри. Тут він, зокрема, зазначає:
"Ідеольогію і програму Організації (тобто ОУН-бандерівців - В. М.) я спітворив. Вони в цілому ворожі марксизмові, демократії і всяким клясократичним ідеольогіям і програмам. В політичній площині стою на становищі монопартійного й авторитарного устрою України; в соціальній площині - національного солідаризму, що стоїть близько до націонал-соціялістичної (тобто нацистської - В.М.) програми, але ріжниться питоменностями української землі...
... Москва і жидівство - це найбільші вороги України і носії розкладових большевицьких інтернаціональних ідей...
...Стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації (винищення - В. М.) жидівства... (і тут же дописано рукою Стецька: "виключити їх асиміляцію і т.д. ");
......Я вважаю, що в теперішній світовій війні вирішується на давні часи доля України, і свідомий того, що лише через перемогу Німеччини можлива є відбудова Суверенної і Соборної Української держави...
...... Історична доля і геополітична дійсніть визначили шлях України... (Тут же дописано: "і Німеччини". - В.М.)
......Теж господарська структура України диктує її співпрацю з Німеччиною. Розуміючи те, що ми перемагаємо або падаємо з Німеччиною, яка зараз кровавиться, так як і український народ, на широких степах України за спільну справу, стоїмо на становищі повної, яка тільки буде необхідна для Німеччини, господарської підтримки всіма можливими заходами з боку України, бо тут іде про спільний успіх, чи то неуспіх. Тим більше, що величезні жертви, які поносить німецька армія в боротьбі з Москвою, ми свідомі, мусять знайти рекопензату (повернення, компенсацію - В.М.) для німецького народу. Суверенна Соборна Українська держава цю рекомпензату дасть і є зобов'язана дати... "[16]
...Тут Стецько і ставить, як він висловлюється, "штанд-пункт" у своєму "життєписі".

 

Питання це складне не за своєю суттю, а тому, що на нього було і є багато суперечливих, а часто полярно протилежних, відповідей. Ми ж не ставимо завдання висловлювати свою точку зору, свою позицію трактувати подію чи явище в своєму світоглядному баченні. Ставимо, перш за все, завдання відповідати документально, як кажуть, першоджерелами, або свідченнями безпосередніх учасників, сучасників подій і явищ, співтворців порушуваних процесів. По-друге, притягнути до відповідей багатьох атворів - істориків, політологів, літераторів, які аналогічно чи суперечливо трактують погляди і дії творців цих подій, процесів і явищ. Читачі, думаю, на основі попередніх матеріалів вже склали свою думку про "Акт 30 червня 1941-го".
Однак, звернемося ще до доволі своєрідної характеристики й оцінки "Акту 30 червня", поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?", надрукованій в зарубіжній газеті "Новий шлях" в грудні 1982 року.
Іван Кедрин (псевдонім Івана Рудницького) (1896-1995). Відомий в Галичині в 20 - 30-ті роки і тривалий час в середовищі українськрї еміграції журналіст і політичний діяч, літератор і політолог. В 20 - 30-х роках був співредактором газети "Діло", органу партії Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яка в націоналістичному русі Західної України (особливо Галичини) стояла на лівоцентристських позиціях. Цю позицію займав і Іван Кедрин, який не змінив її і в повоєнні, вже емігрантські, роки життя.
І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи "Акт 30 червня 1941-го", не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була "подією позитивною", бо "показала живучість ідеї української державності", а водночас в ній "існують поважні ідеї". [17]

 

Ми вже вказували на те, що "Акт" мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає "прикрим моментом" всього "Акту 30 червня". І ось чому:"... насувається порівняння з усіма іншими... актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і "творити новий лад". Співпраця з центральними державами (тобто з кайзерівською Німеччиною і цісарьскою Австро-Угорщиною - В.М.) після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав - Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР (Української Народної Республіки - В.М.) з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. "Акт 30-го червня" був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького - бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червеня, які "творили" українську державу?!"[18] (Виділено мною - В.М.). Погодьмося, що тут резонно сказано, що автори "акту" не мали ні території, ні влади, ні народу, та й елементарних повноважень на таку акцію.
І. Кедрин вказує і на наступний "прикрий момент": "Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією...". Тут ще треба обов'язково додати: і без елементарної згоди українського народу Галичини, а тим більше всієї України!
"Прикрим моментом" є і фальшування навколо "пастирського листа" митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється "Акт 30 червня". Кедрин в статті вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями "українського" (тобто націоналістичного) напрямку.

 

І під кінець автор зауважує:
"Нема чого прославляти "Акт 30 червня" наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки "Акт 30-го червня" засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. - Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного приницпу, що кожний має право висловлювати свої субєктивні погляди, прихильники, однодумці і величники "Акту 30-го червня" стягнули його з п'єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має". [19]
Така позиція І. Кедрина стосовно "Акту 30-го червня". В ній, звичайно, є чимало суб'єктивного, але й багато такого, що допоможе читачу пізнати суть цієї події.
Як оцінюють "Акт 30 червня 1941-го" самі його творці
Звернемося, перш за все, знову до книги спогадів Я. Стецька, яка так і називається "30 червня 1941". Представимо читачам кілька характерних застережень її автора.
Але спочатку звернемо увагу на "Вступне слово" до книги, написане творцем українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, де він визначає "суть Акту 30 червня" як "безкомпромісове проголошення своєї Правди" і називає цей акт "волею "лицарів абсурду". Тут, зрозуміло, "лицарі абсурду" визначаються Донцовим похвально, як герої України.
На початку книжки Я. Стецько "принципово" ображається, що його та всіх націонаілстів називають фашистами, а він же, виходить, робив тільки "спробу нав'язати взаємини з німецькою державою як можливою допоміжною силою в нашій боротьбі проти Росії." [20]. (Виділено мною - В.М.). Як бачите, читачу, "лицар абсурду" називає гітлерівську Німеччину "допоміжною силою"! Значить Стецько, вважав, що головною силою в боротьбі проти Радянського Союзу були вони, войовничі українські нацоналісти.
І далі:
"Наші опоненти дуже нечесно засуджують наші методи боротьби в Україні, мовляв, ОУН деморалізувала молодь, слухалася й зачитувалася в творах і візіях Донцова, який її розкладав, але якраз від тої ж ОУН очікували і ті опортуністи у той страшний час поради, захисту, рішення. Отже, наша мораль і ідеологія Донцова, видно таки давали нам героїчну міць, витривалість і рішучість станути до загину за велику справу!.."[ 21], - патетично заявляв Стецько.

 

Сьогодні шанувальники "Акту 30-го червня 1941-го" представляють акцію бандерівців, як "самовільну", "самостійну", "доконану" і "героїчну". Стецько ж визначає, що тій акції активно сприяли "чинники" гітлерівської Німеччини:
"Степан Бандера мав зорганізовану полк. Р. Ярим розмову з адміралом Канарісом, якому дуже чітко і ясно представив українські позиції, знайшовши повне зрозуміння, з погляду німецької рації в адмірала, який приобіцяв свою підтримку україснької політичної концепції. Уважаючи, що тільки при здійсненні її є можлива німецька перемога над Росією, адмірал зазначував, що зміна може статися, коли вирішальні чинники у наслідку воєнних невдач переконаються, що іншого виходу немає". [22]
І далі Стецько продовжує ту ж лінію:
"Характерно, що всі німецькі кола мали генеральну інструкцію -ймовірно Геббельса чи Ріббентропа або Розенберга не заперечували тимчасово українських вимог, але стосувати тактику проволікання. Тільки цим можна виправдати стереотипний аргумент, який до часу упадку Києва повторяв і проф. Кох, і проф. Баєр та інші, мовляв, справа державності буде розглядана фюрером щойно після здобуття Києва, очевидно, після цього прийшов новий обманливий аргумент: після переможного завершення війни!.. Дискусії з "міністеріяль дірігентом" д-ром Бройтігамом, "міністеріяль діректором" д-ром Ляйбрандтом, високими урядовцями в міністерстві Розенберга (міністерства "східних територій", окупованих гітлерівською Німеччиною, яке очолював А. Розенберг - В.М.), які не поділяли політики Гітлера, і стояли на наших позиціях, не мали впливу на хід подій, хоча було нам необхідним усі дальші спроби робити у тому напрямі...Сугестії (навіювання, гіпноз - В.М.) з різних німецьких сторін були різні. З'являлися пропозиції з того, чи іншого міністерства, творити крайову Раду (Ляндрат), або - дорадчу Раду (Байрат) при німецькому Рейхскомісаріаті, чи при уряді ГГ (генерал-губернаторства в окупованій Польщі - В.М.), перемінивши УДП (Українське державне правління, проголошене Стецьком 30 червня 1941 р. у Львові - В.М.) на таку коляборантську німецьку прибудівку і т.п. Усі ці сугестії, сондажі приходили з різних боків з різними інтенціями (напругою, посиленням, наголосом - В.М.). Геббельс хотів мати здійснену свою концепцію "коляборантських урядів", аби перед народами співвідповідали за німецьку політику геноциду теж свої Гречухи... (тобто свої квісолінгівці -зрадники- В.М.)" [23]
І далі Стецько декларує дещо бадьоріше:
"Наша лінія була ясна. Ми знали, чого хочемо. Усякі сурогати ми відкидали. Розенберг мав свій плян на переходовий період, який ми теж відкидали, але й Гітлер його рівнож відкинув. Розенберг розважав два варіанти: а) словацький і хорватський, б) у переходовий час Німеччина сама виконує права суверінтету на здобутих територіях, а щойно згодом переходить до якоїсь словацької чи хорватської формули. Розенберг рішився на другу розв'язку, будучи переконаним, що німці без допомоги уярмлених виграють війну на Сході..."

 

Всі ці викрутаси і маніпуляції, як видно, творилися Стецьком для виправдання перед своїми ж спрільниками та з метою звичайнісінької демагогії. З приводу цього досить слушно зауважив історик в діаспорі Фелікс Кордуба в статті "Der Generalplan "OST"[24]: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ні одна людина, яка б основано звернула увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III рейху. Головна увага із більшовизмом та іншими окупантами українських земель і щораз то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціялізм, як головну протибільшовицьку силу в Західній Європі..."
В цьому докорі колишнього вояка 14-ї гренадіерн дівізіон СС "Галіцієн" Фелікса Кордуби є певний резон.

Примітки

[1] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4.
[2] Стецько Я. 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967. С 193 - 194.
[3] Матеріали до позицій визвольної боротьби українського народу 1941 - 1953. Мюнхен, 1993. С 164.
[4] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 5, арк. 3.
[5] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 41 - 42.
[6] Стецько Я. 30 червня 1941. Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967. С 265. [7] Там же. С 267.
[8] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 6, арк 3.
[9] Див.: Українська соціально політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали // Сучасність, 1983. Т. 3. С 26 - 34.
[10] Там же. С 36.
[11] Там же. С 37, 39, 40.
[12] Там же.С. 41.
[13] ЦДАВО України, ф. 2822, оп. 3, спр. 7, арк. 166.
[14] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. З,, спр. 7, арк. 1.
[15] Там же. Арк. 2-4.
[16] Там же. Арк. 5-6.
[17] Цит. за: Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 - 1953. Мюнхен, 1993. С 163.
[18] Там же. С. 164.
[19] Там же. С 165.
[20] Стецько Я. 30 червня 1941. С 21.
[21] Там же. С 144.
[22] Там же. С 164.
[23] Там же. С 164- 165, 273.
[24] Ж. "Український історик". Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981. № 1 - 4. С. 155.

 

 

Які цілі ставили бандерівці
На це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни.
У грудні 1940 р.ОУН-бандерівців видала "Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери". Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу.
"Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів - Московську імперію - творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу світу..." [1] (Тут і нижче виділено мною - В. М.)
Ці наміри про "новий лад" і "новий політичний уклад", як бачимо, цілком відповідали нацистському "новому порядку" в Європі і світі.
І далі:
"Несемо новий лад Східній Європі і підмосковній Азії...". Отже, в "Маніфесті" бандерівці беззастережно декларували про те, що вони йдуть у фарватері тої політики, яку проголосили і втілювали в життя Гітлер і нацисти.
В спеціальній інструкції "Програмні документи ОУН Бандери", датованій квітнем 1941-го р., спеціально виділено "політичні постанови". Наведемо кілька з них:
"...ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР...

3. ОУН стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів й з тими державами, що змагають до повного розвалу СССР. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави..." [2]
Якщо в попередніх документах ставились загальні, навіть абстрактні гасла, і такі ж плани, то вже в травні 1941 р. ОУН-бандерівців видала нову інструкцію під назвою "Політичні вказівки ОУН Бандери", де в дещо закамуфльованій, але досить визначеній, формі говориться:
"...Власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії.
Відкидаємо ролю обсерватора та пасивно-вичікувальну поставу супроти подій, що будуть на українській землі, а зокрема супроти війни інших держав проти Москви і їхнього порядкування..."[3]
Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль "підмета і партнера" в цій війні "проти Москви". Але чиїм партнером" і чиїм "співтворцем нового ладу" вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло "чиїм"! Гітлерівської Німеччини!
Далі в тій же інструкції зазначено:
"...Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників..." (Виділено в документі - В.М.).
В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується "Боротьба та діяльність ОУН під час війни". Цей документ -досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: "Політичні вказівки", "Акції на ЗУЗ" (Західно-українських землях - В.М.), "Вказівки на перші дні організації державного життя" та інші.

Тут, зокрема, зазначено:
"Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія - В.М.) не здібна при наглому заскоченні із середини ставити тривалого опору - ОУН починає збройну боротьбу, збройне постачання, ТОТАЛЬНУ (виділено великими буквами - В.М.) боротьбу. Це значить: ОУН виходить явно і славно на арену життя. Починається вибух Української Революції." [4]
І далі:
"Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари - захисники міст-фортець в часи середньовіччя - В.М.)...
... На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються...
... Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН..."[ 5]
В підрозділі "Меншинова (тобто: національна - В.М.) політика" зазначено:
"Національні меншини поділяються на а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів, і б) ворожі нам - москалі, поляки, жиди... Винищувати в боротьбі, закерма тих, що боронитимуть режим: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продуковання інтелігенції... Польських селян асимілювати... Проводирів нищити... Асиміляція жидів виключається..."
В пункті "Загальні пригадки" наказано:
"а) Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх-зрадників - творча свобода, подих нових ідей українця-володаря власної землі мусить з кожного чину, вф йґ кожному кроці пробиватися..." [6] (Тут і вище виділено мною - В. М.).
Відповідаючи на запитання, яку мету ставила ОУН в час минулої війни, слід тут же подати основну суть двох "меморандумів", які проголосила ОУН-бандерівців на початку вторгнення гітлерівців на територію Радянського Союзу.
Перший "меморандум" було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів.
В ряді націоналістичних видань цей "меморандум" датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку.

Спочатку в "меморандумі" бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав "для порозуміння" "між Україною (Точніше, між українськими націоналістами - В.М.) і Німеччиною" для "великої співпраці".
Висуваючи таку "дипломатичну" тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до "співпраці" і "партнерства" у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у "східній політиці". Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань.
Претендуючи на "партнерство" (на роль "підмета", як вони висловлювались) в "боротьбі проти большевизму", бандерівці переконували гітлерівців:
"Цей меморандум... базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху..." [7] Далі бандерівці старалися довести, що "без незалежноїУкраїнської держави новий порядок в Європі немислимий..."
Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому "посланні"? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) "незалежної" української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: "Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел..." [8]
Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу:
"Нині європейський континет перебуває під впливом двох імперіялістичних концепцій: концепцією німецького імперіяльного думання, яке спрямоване на запровадження нових порядків у Європі, і концепцією російського імперіялізму, що базується на світовій Революції".
Бандерівці добре розуміли, що "Німеччина планує прилучити Україну до системи європейського континенту головним чином з економічних причин", а тому прохали дати їм і певну економічну "самостійність".
Всі ці наївні писання завершуються так: "...Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі".
А хто буде "гарантом" такої дружби? - запитували бандерівці. І тут же відповідали: "Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу".
І на завершення автори "меморандуму" подають "хитрий" натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є "набагато важливіша", бо "має міжконтинентальне значення".
Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою!

Цілком іншого характеру "меморандум" ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній - це суцільні прохання і моління, то цей - суцільне виправдання "хлопчиків, що нашкодили". Тут і виправдання за самовільний "Акт 30-го червня 1941-го", і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому."Меморандум" цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи.
В підрозділі "Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною" бандерівці щиро і відверто констатують:
"Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким райхом, спрямовану проти Польщі і Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з Німеччиною..." [9] (Тут і нижче підкреслено мною - В.М.).
І далі: "...ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України (тобто українських націоналістів - В.М.) і Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, органцізовані ОУН на Західній Україні, також спричинился до швидкого наступального маршу німецького війська". Бандерівці тут натякають на те, що у воєнній кампанії в час німецько-польської війни восени 1939 р. і влітку 1941 р. в наступі гітлерівської армії проти Радянського Союзу вони брали безпосередню участь на боці німців.
В підрозділі "ОУН і перебудова Східної Європи" бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка "стане посередником між Німеччиною" та "іншими державами". А для цього, мовляв, потрібні "українські збройні сили", які "боротимуться при німецькому боці".
В підрозділі "Основи українсько-німецької дружби" автори "меморандуму" продовжують стверджувати плани про "довгорічну українсько-німецьку співпрацю", які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які "щиро визнають німецьку провідну роль в Європі". Мало того, ті сили хочуть "прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму... зі зброєю в руках".
В підрозділі "Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця" бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам "Акт 30-го червня" відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського "нового порядку" в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні "акту", автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили."... Саме напередодні вибуху війни, - стверджували вони, - згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки - В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини..." [10]

 

Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі "ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною" вони вперто і затято повторювали: "ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною"; "ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною" (там же). І, нарешті, такий варіант: "ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл". [11]
І тут же таке доповнення:
"ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни...".
На ці сльозливі "меморандуми" гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли.
Що відомо про "арешти" бандерівців
Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН - УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, - їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі "арешти" і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів.
Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з "Актом 30-го червня".
9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо "прем'єр" Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані "почесного арешту", як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін.
В час цього "почесного арешту" і після нього почалися численні "зустрічі" Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина "ніколи не переможе Москву без подомоги України" (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання - "ерклерунги", пояснення, прохальні депеші під виглядом "комунікатів", "деклярацій" і "меморандумів" на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки.

З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: "Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів - В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року". [12] Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української "самостійної" держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка "звільняє" Україну від московської окупації, "від Москви" (як він виражався) - постійного ворога українських войовничих націоналістів.
Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: "Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів".
В час тих численних "зустрічей" гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від "Акту 30-го червня". Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення "суверенної і соборної" України "покладають виключно" на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що "ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності".
Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці.
Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого "генерал-губернаторства" в окупованій Польщі, до якого входив і "дистрикт" (область) "Галичина", записав у той час в щоденнику: "Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано". Проти всіх, хто вперто намагався проводити "власну політику", або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити?