Далі отаман "Бульба"- Боровець подає і причину, за якою, мовляв, було зірвано цей "нейтралітет". 19 литого 1943 р. начальник штабу УПА - "Поліська Січ" отаман Леонід Щербатюк - "Зубатий" попав у засідку радянських партизанів. Його і супроводжуючих розстріляли "червоні". "Зубатий" ожив, доповз до найближчого хутора, де йому подали допомогу. А вже 20 лютого бульбівська УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу з радянськими партизанами.

Так пояснював розрив "нейтралітету" отмана "Бульба"- Боровець. Однак, із донесень розвідки радянських партизанів відомо наступне: "Довідавшись про цю угоду (мається на увазі домовленість між УПА -"Поліська Січ" і керівництвом радянськими партизанами, які діяли на Волині і Поліссі, про нейтралітет - В.М.), німці почали провокувати зіткнення між партизанами і бульбівцями. Створені ними так звані "козацькі загони" (сформовані із тих же українських націоналістів -В. М.) нападали на бульбівців під виглядом партизанів, що привело до розриву угоди бульбівців з радянськими партизанами".[8]
Якими були взаємостосунки між бульбівцями і бандерівцями
Відповідь на це запитання дає сам отаман "Бульба"- Боровець у своїй книзі. Досить рельєфно і політично визначено він характеризує розкол в ОУН, який стався на початку 1940 р.:
"Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином створилося дві організації. Одній відірвано руки й ноги, а другій бракувало голови". [9]
Особливої уваги заслуговує характеристика й оцінка отаманом "Бульбою" "Акту 30 червня 1941 -го", здійсненого бандерівцями у Львові. Отаман, як відомо, не був принциповим політичним опонентом ні ОУН-мельниківців, ні ОУН-бандерівців. Деякі Націоналістичні автори намагаються показати його навіть шанувальником політичної платформи Бандери. Але це категорично не так. Як же тоді розуміти те, що "Бульба" - Боровець докладає стільки зусиль до всебічного викриття Бандери і банедрівщини, хоч сам із своєю політичною практикою нічим особливим не відрізнявся від кривавої практики бандерівців? І як розуміти те, що бандерівці насильницькими методами ліквідували збройні формування отамана?
В своїй книзі Боровець зауважує, що водночас із ейфоричним проголошенням "Акту 30-го червня 1941 року" банедрівці поширюють ("пустили в масовий обіг") копію іншого документа під назвою "Акт консолідації українських політичних сил" (очевидно, мається на увазі документ Українського націоналістичного комітету (УНК), прийнятого 22 червня 1941 р. в Kpaковi, який "Бульба" сприймав за бандерівський, і зазначає, що цей документ було "підтасовано до загальних подій... з великою майстерінстю").

 

Враження від "Акту 30 червня" у Боровця неабияке:
"Насправді акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще з участю німецьких офіцерів й інших високих урядовців, із привітальними телеграмами Стецько - Бандера - Гітлер і т.п. вказував на те, що його політичний провід як майбутній уряд України під німецьким протекторатом домовився у цій так важливій справі з німецьким урядом і має завдання репрезентувати Україну під німецьким урядом". При цьому отаман іронізує: "Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що "державу" пана Бандери в перших днях благословить архіпастирськими посланнями навіть така політично грамотна людина, як князь Української грецько-католицької церкви митрополит граф Андрій Шептицький". Далі ж "Бульба"-Боровець зауважував:
"Якраз найбільшою жертвою ошуканства актом "консолідації" зроблено митрополита Шептицького. Він благословив "державу" пана Бандери тільки тому, що його явно ошукував підвладний йому духівник отець доктор Гриньох та сам "прем'єр-міністр" Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.06.1941 р. з'явилися у митрополита Шептицького як спеціальна делегація від С Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм "Український національний комітет" доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до митрополита Шептицького з'явилася делегація німецьких офіцерів в особах ганса Коха та зондерфюрера Кайта, які заявили митрополитові, що місцева команда німецької армії не має ніяких застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави".
Що ж до Ганса Коха, представника Абверу в так званих "українських справах", то тут отаман серйозно помилявся, бо позиція цього "знавця українських справ" добре відома: не маючи жодних вказівок відносно цього питання з боку керівництва Абверу і вермахту, він, зрозуміло, не міг щось декларувати від свого імені.

 

Досить цікаві зауваги Боровця стосовно самого "Акту 30 червня 1941-го":
Які ж позитивні та негативні моменти "державного акту" Бандери?
1. Акт 30.06.41 р. офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державності.
2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло.
3. Акт є історично доказовим документом, який навіки засвідчив, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу.
Так, принаймні пояснюють цей акт його автори. А тепер поглянемо на його інші моменти:
1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парламентські органи. Він був наспіх проголошених кількома випадковими людьми. З таких причин це не жоден акт націнально-державної політики, а самозванна двиресія і явна отаманія.
2. Проголошувачi цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української ради від 22.01.1918 року, яким була проголошена та затверджена Українська Народна Республіка.
3. Навіть із становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законності, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.06. 41 р., а раніше, і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародними законами, повинна б рахуватись і його респектувати.
4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія є доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компрометується державна традиція української нації перед широким світом.
5. Починаючи з 22.01.1918 р., ніхто не мав потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльності як екзикильний уряд окупованої ворогом країни (тут "Бульба"- Боровець, зрозуміло, натякає на "легітимний" і "екзильний" уряд "президента" А. Лівицького, якого ніхто не обирав, і який репрезентував за кордоном, а в час війни і в гітлерівській Німеччині, колишній уряд УНР). Яка ж може бути мова про відновлення тієї держави.
6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народних мас, якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там трубилося офіційно: "Слава німецькому фюрерові"? А коли за згодою німців, то чому автори не домовилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?
7. Редакція самого акту неграмотна. Жоден акт будь-якої суверенної держави ніколи не має бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура чи що інше.
8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані лише тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде одразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть за кілька коротких днів, Степан Бандера, проголошуючи свою "державу" під німецькою окупацією, не мав.

9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті, такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де-юре, ні де-факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.
10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крові, а не "опереткованими державними актами" типу акту С. Бандери від 30.06.41 р.
11. В часи Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були зрозуміти автори акту як кандидати на державних мужів.
12. Національна революція, її політика та збройні змагання - це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну данину кров'ю та духовними й матеріальними скарбами".[10]
І на завершення Боровець зауважив: "Акт... був доказом повного політичного анальфабетизму його авторів".
В цих оцінках, погодьтеся, чимало доказового і справделивого.
На завершення вище зазначеного "Бульба"-Боровець досить передбачливо застерігав, що "...ми змушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Радиться це в основному з двох мотивів:
- щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події;
- для того, щоб автори всіх тих примітивних "державних документів" з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі й не пробували безсоромно називати себе "проводом" усієїУкраїни".
Сказано, як бачимо, щиро і справедливо.
Чому бандерівці ліквідували УПА - "Поліську Січ"
Відповідаємо на це запитання застереженнями самого отамана "Бульби"-Боровця з його книги "Армія без держави". Автор справедливо зазначає, що на початку війни "український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз":
"- з польської, що діяла за наказами уряду УПА; - з буковинської, що діяла за наказами ОУН;
- з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери".[11]

 

Отаман тут же зауважує, що претензійність ОУН-бандерівців на початку і в ході війни щодо всього політичного життя в Україні не мала меж. Бандера прагнув прибрати під своє крило всі органцізації військового характеру. "Бандерівці... домагалися від нас, - писав отаман, оповідаючи про події літа 1941 р., - щоб УПА (тобто УПА - "Поліська Січ" - В. М.) офіційно визнала їх "владу" та підпорядкувался наказам політичної лінії їх партії. Коли ж головна команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована, тоді вони почали цю суто армійську формацію усіляко продовжувати, називаючи її "анархічною атаманією", "демократичною гниллю" і т. ін".
3 кожним місяцем напруга взаємостосунків між бандерівцями і бульбівцями наростала. Коли ж весною 1942 р. окремі підрозділи "Поліської Січі", вийшовши з-під контролю Боровця, вступають в епізодичні сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянської худоби та іншого майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю в гітлерівську Німеччину, "натомість, - вказує "Бульба"- Боровець, - група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебідь, стояла за пасивний опір без партизанської диверсії. На противагу бойовій пропаганді УПА група Бандери-Лебедя видала в червні 1942 року антипартизанську листівку, в якій слушно остерігала український народ перед акцією совєтської та польської партизанщини на українській землі та з випливаючими з цього німецькими репресіями. У цій же листівці виявлялося намагання патріотичної акції УПА або ігнорувати, або ставити їх в один ряд із совєтсько-польською диверсією".
Стосунки вкрай загострилися з початком осені 1942 р. Саме в цей час провокації бандерівців переростають у збройні сутички. Боровець старався поладнати конфлікт дипломатичним шляхом. Але даремно. Така ситуація привела до швидкого зближення "Бульби"- Боровця з ОУН-мельниківців, проти яких також чинили тиск бандерівці. Після приєднання остання була перейменована в "Українську народно-революціну армію" (УНРА). Замість газети "Земля і влада" стала виходити "Соборна Україна". В складі УНРА була створена політична рада з представників "Української народно-демократичної партії", "Союзу комуністів-самостійників" і мельниківського проводу ОУН".[12]
На початку 1943 р. кілька загонів бульбівців були нагально роззброєні бандерівцями. Однак справжня війна між ними починається з літа 1943 року. 18 серпня того року бандерівці роззброїли основні загони УПА-"Поліська Січ". Переважна більшість їх увійшла до складу створюваної бандерівської УПА.
4 серпня 1943 р. отаман "Тарас Бульба" звернувся до ОУН-банедрівців з відкритим листом та з закликом припинити ворожнечу між усіма течіями націоналстичного руху та згуртуватися на багатопартійній основі (платформі) в боротьбі за Українську самостійну державу:
"Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота на терені, яка входить у таку стадію, коли до братовбивчої війни залишається тільки крок. Про це говорять Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори порозуміння, а вимагають абсолютного підпорядкуання виключно проводові ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбичву війну, коли б вона коштувала україснькому народові не сотні, а цілі мільйони жертв...".
І далі:
"З цих категоричних поглядів дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за ОУН? За українську державу чи за диктатуру в цій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? - Командуючий УНРА отаман "Тарас Бульба"-Боровець."[ 13]

 

А восени 1943 р. отаман розповсюдив таке звернення:
"Трудящі України!.. Якщо бандерівські фашисти починають кидати в народ демократичні лозунги і говорять, що вони також боряться за єдність і за повну свободу трудящих, то ж чому вони цю єдність розбивають прагненням встановити безконтрольну диктатуру методами боротьби, як знищення жінок і дітей, тероризування населення, безпощадним знищенням інших політичних угрупувань... " [14]
Однак, всі ці домагання отамана залишились без відповіді. Бандерівці діяли по-старому і вкрай жорстоко. З наближенням фронту отаман видав наказ від 5 жовтня 1943 р., в якому вказував залишкам УНРА не чинити опір частинам Червоної Армії, а штаб і друкарню перевів у підпілля під охорону невеликого загону. В листопаді того ж року "Бульба"- Боровець почав вести переговори з гітлерівцями у Рівному. Ті відправляють його в Берлін для "дальших переговорів" і тут же командирують в Заксенхаузен, в той же бункер "Целленбау", де вже тривлий час перебував С.Бандера. В жовтні 1944 року його відпускають "на волю" і залучають до створення Українського національного комітету (УНК) і до дальшої активної "співпраці".
А далі - шлях на Захід, під крило англо-американських розвідок й окупаційних властей в Європі.
Однак тут доведеться зробити значні уточнення. Справа в тому, що книжка спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави", якою я користувався, вийша у Львові в 1993 р. Видавництво "Поклик сумління", яке перевидало цю працю, як виявилось, не має жодного сумління, бо вилучило з попереднього видання чимало підрозділів, а в інших зробило немало купюр. І хоч керівник цієї несумлінної затії Є. Гринів попереджав про це у "Післямові", однак все це - звичайнісіньке свавілля у видавничій справі, яке так властиво націоналістичним видавництвам. Вилучено якраз ті частини попереднього видання, де "Тарас Бульба"- Боровець писав про партійну боротьбу з УПА, про злочинства бандерівців.
Отож, беремо інше видання спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави" (Вінніпег, 1981). У розділі "Ліквідація Поліської Січі" (якого нема у львіському виданні) Боровець відзначав, що "Поліська Сiч" виконала своє завдання, очистивши Поліську котловину від диверсії большевиків". Бульбівці тут добре "попрацювали", щоб заслужити довір'я гітлерівців.
Незважаючи на все це, адміністрація рейхкомісаріату "Україна" з центром у Рівному ставила завдання ліквідації такого формування, бо намагалася власними силами контролювати ситуацію на окупованій території. Тому "Тарас Бульба" шукав захисту у начальника тилу вермахту в групі армій "Центр" генерала Кіцінгера. Отаман наполягав залишити під його командою 10 тисяч бойовиків для охорони тилу німецьких армій в зоні волинського Полісся.

 

"Тарас Бульба"-Боровець:
"Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції рейхскомісара України та його адміністративних та поліційних органів. Він від імені німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січи за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога...".
Отже, розпорядження рейхскомісаріату "Україна" про ліквідацію "Поліської Січі" треба було негайно виконувати і 15 листопада 1941 р. отаман "Тарас Бульба" організував в Олевську дефіляду своїх бойовиків-поліцаїв, присвоїв собі звання генерал-отамана (генерал-хоружного) і наказав усій поліцейській братії розійтися по домах.
"Тарас Бульба" вирішив перечекати до більш сприятливих часів. Він залишив невеликий загін, а решті поліцаїв наказав прихопити зброю і також дочекатись "добрих часів". Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом "знайти спільну мову" й об'єднати всі збройні формування. Тимчасом ОУН-бандерівців перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним об'єднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів. "22 лютого 1943 р., - писав далі "Тарас Бульба", - до нашого штабу прибув член проводу ОУН-Бандери, мій особистий приятель, п. Олександр Бусел. Зроблена заява про спільні дії. Але мова про злиття не йшлася". Це, виходить, була лише розвідка, яка ставила за мету заспокоїти своїх суперників.
Однак, "9 квітня 1943 р. розпочалися ділові переговри між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандері, визнати "Акт 30 червня 1941", беззастережно виконувати розпорядження ОУН-б. Отамана "Тараса Бульбу"-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити терени від польського населення".
Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути "всенародною"; УПА не визнає "Акт 30 червня", бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, "бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою".
"Тарас Бульба"-Боровець тут визначав позицію ОУН-Бандери так: "На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерти і наказано дотла випалювати всі оселі польських селян".
"Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію". (Тут і вище виділено мною - В. М.)
У зв'язку з диктаторським натиском ОУН-бандерівців на УПА-"Поліська Січ", керівництво формувань Боровця винесло постанову про зміну назви на УНРА (Українська народно-революційна армія) і негайний перехід її формувань у підпілля.
В розділі "Масові жертви лебедівської диктатури" "Тарас Бульба"-Боровець називає керівника ОУН-бандерівців М. Лебедя "диктатором" і тут же додає: "Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об'єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) заходилася винищувати національні меншини України". (Мається на увазі масове винищення польського населення; тут і нижче виділено мною - В. М.).

 

"Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи (ОУН-б) почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала "бандою", а командування - агентами: раз -Берліна, другий раз - Лондона, і нарешті - червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, то на місці розстрілювали. При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь". [15]
І далі:
"Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупуваннями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегеломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тсяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, що їх при іншій політиці можна було б уникнути".[16]
"Тарас Бульба"- Боровець далі пояснював свою позицію:
"Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою: або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були), або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити".
І далі:
"Всі молоді старшини нашого штабу, а особливо начальник політично-пропагандивного відділу хор. Полин (Іван Мітринга) обстоювали перший варіант. Полин-Мітринга ще в березні доказував, що коли наша армія не ліквідує в зародку нової диверсії Лебедя, тоді вони обов'язково будуть намагатися повністю знищити всіх нас, щоб таким чином опанувати армію. Як бувший провідний член тої партії, Мітринга-Полин прекрасно знав психологію та всі методи дії тих людей і очевидно мав повну рацію.
Решта наших старших офіцерів... обстоювали другий варіант. Я особисто був за другим варіантом, але остаточного рішення не виносив, поки не отримав директиви від Президента А. Левіцького. Президент абсолютно забороняв допуститися до масового братовбивства і наказував маневрувати так, щоб не доводити до жодних боїв з українцями.
Його мотиви: нема політичної доцільносте збільшувати число армії без держави в підпіллі, боротися за панівне становище серед свого народу.
Це допустиме тільки тоді, коли є державна влада". Отаман заначав, що вони пішли другим щляхом. На це Лебедь пояснив цю позицію слабкістю "демократичної гнилі", тобто бульбівців.

 

"Тарас Бульба" продовжував:
"Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою бездарною вона не була, піддавали різним, дуже гострим репресіям. Їх оголошували "зрадниками української нації", "саботажниками українського ладу". З а це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ті злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Лебедь...".[17]
А 10 серпня 1943 р. отаман видав відозву "Відкритий лист до членів ОУН Степана Бандери", де висловлював усі свої незгоди з акцією бандерівців. В ньому, зокрема, вказано:
"Ще в березні 1943 року неконспіративною поведінкою організаційної мережі передчасно спровоковано на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей в могилу та німецькі табори.. .".[ 18]
Далі у відозві зазначалось:
"Вже в час переговорів, замість того, щоб проводити акцію по спільно накресленій лінії, війскові відділи ОУН, під маскою УПА та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним сопособом польське населення й інші національні меншини....
...Це правда, що Ваша партійна мережа в Деяких областях Західної України досить поширена, - продовжувалось у відозві, - але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ - витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10,20, 30. 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли ця справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та одчайдушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей. Ви не змобілізуєте тієї армії, а навпаки - знищите самих себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу".
І далі досить важливе застереження:
"З тих оглядів я дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за Вашу ОУН? За Українську державу чи за диктатуру в тій державі? За український народ чи тільки за свою партію?..".
У відповідь на цю відозву підрозділи служби безпеки ОУН-бандерівців здійснили напад на штаб отамана 19 серпня 1943 р., в результаті якого загинуло немало людей. Частина керівного складу формувань "Поліської Січі" було захоллено, в тому числі і дружина "Тараса Бульби" Ганна.
Отаман писав: "Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були погловно ліквідовані як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі теємниці чоловіка, а головним чином - де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть..."

І тут же:
"15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома, що "СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька за національністю (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14.ХІ.1943 р."
Так бандерівці жорстоко помстились отаману.
В розділі "Котловина смерті" "Тарас Бульба"-Боровець продовжив опис трагедії своїх збройних формувань. Тут він, зокрема, знову зауважував про те, що бандерівці завзято виконують акцію винищення польського населення Волині. Він свідчив про те, що в червні 1943 року керівник ОУН-бандерівців М.Лебедь видав наказ "негайно i якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення." (Виділено мною - В. М.)
"Тарас Бульба" констатував:
"Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідовувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п." [20]
Отаман при цьому зауважував, що особливо лютував "наш внутрішній ворог - дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх "провід" своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий "революціонер" Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув...".
Далі "Тарас Бульба" визначав свої тактичні наміри з наближенням фронту до теренів Західної України:
"18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян:
- негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі;
- запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі б діяла під совєтською окупацією;
- приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно із схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого уряду;
- з уваги не велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. ..".[ 21]

З цими затіями стосовно тактики поведінки у такій критичній ситуації отаман "Тарас Бульба"-Боровець і поїхав на переговори з німцями в столицю рейхскомісаріату "Україна" місто Рівне.
Отаман продовжував:
"Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року ми склали меморандум до німецького військового командування, в якому пропонували німецькій стороні:
1. 3 огляду на змінену ситуацію, де Україну знову окуповує СССР, припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти большевизму.
2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СССР. Ці війська забезпечуються воєнним матерілом німецької армії, який залишається при відступі на захід.
3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати його в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Націоналістичної армії при німецьких збройних силах.
4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед совєтсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.
5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодинці або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (дивізія "Галичина" та інші військові та поліційні частини).
6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український національний комітет, зложений з представників усіх політичних угрупувань та авторитетних громадських організацій.
7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території".
17 листопада 1943 р. отаман "Тарас Бульба" разом з сотником Ждановичем виїхав до Рівного, щоб передати цей "меморандум" головнокомандуючому тилом верхмахту генералу Кіцінгеру.
Політичні питання треба було вирішити в Берліні. А тому 30 листопада отаман в супроводі того ж Ждановича прибув у Берлін. "1 грудня нас замкнули в поодиноках Саксенгавзенського кацету", - зауважив Бульба в мемуарах. - Десь в останніх числах жовтня 1944 року нас випустили з кацету".
Ми вже наводили кілька фрагментів із "епопеї"' перебування "Тараса Бульби" в Заксенхаузені. Там він сидів у тому ж бункері "Целленбау" ("для вибраних") у пристойних умова. Його камера була майже поряд з камерою С. Бандери. На цьому воєнна "епопея" отамана "Тараса Бульби" не закінчилася. Ми ще повернемось до її продовження.

 

Примітки

[1] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1980. Словникова частина. № 9. С. 3377.
[2] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. Львів, 1993. С. 137.
[3] Там же. С 78.
[4] Там же. С 137.
[5] Там же. С 140.
[6] Там же. С 148.
[7] Там же. С 154.
[8] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 39.
[9] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. С. 96.
[10] Там же. С 73 - 74.
[11] Там же. С 78.
[12] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919.
[13] ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 149.
[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 930.
[15] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. С 256 - 257.
[16] Там же.
[17] Там же. С 258.
[18] Там же. С 261.
[19] Там же. С. 264.
[20] Там же. С. 274.
[21] Там же. С 277 - 278.

 

 

Як виникла бандерівська УПА
Відповідь на це запитання дають численні націоналістичні автори. Однак їх інформація й інтерпретації односторонні й примітивні, часто досить суперечливі, або відверто фальшиві, що не відображають реального стану речей.
Один із таких авторів - Микола Лебедь, кервіник служби безпеки ОУН, а після арештів Бандери і Стецька - кервіник ОУН-бандерівців. В книжці "УПА: Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу", виданій в 1946 р. на Заході, він намагається показати народження УПА та її дії, але матеріали цієї спроби абсолютно не відповідають поставленим в заголовку проблемам - ні генезі, ні зростанню, ні діям. Отець І. Гриньох, колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль", у "вступному слові" до книжки зазначає, що "праця" Лебедя "не є історією", а "це вірніш хроніка, ілюстрована документальним матеріалом".[1] А наспраді ж у цій "праці" нема ні хроніки, ні достовірних ілюстрацій й аргументів. Ця книжка наповнена інформацією, примітивними судженнями й оцінками. Однак, за цим камуфляжем і суцільними недомовками при уважному читанні прослідковуєгься ряд позицій, вартих уваги дослідника. А, головне, викривальних, точніше - самовикривальних матеріалів тут чимало.Перш за все, звертає увагу такий дисонанс. Історіографи УПА, вчорашні і нинішні шанувальники бандерівщини вважають, що Українська повстанська армія створена в жовтні 1942 р. При тому вперто запевняють, що УПА створена на Волині і Поліссі (подібно зухвалості колишнього секретаря Компартії України і колишнього президента України Леоніда Кравчука: "УПА зродилась на Волині!"). Історія її, мовляв, починається на Поліссі із створенням "першого відділу" на чолі з "Остапом" (С. Качинським, сином священика). При тому, народжується стихійно, мов би від непорочного зачаття.

 

М. Лебедь пише таке:
"...В грудні 1942 року провід Організації (тобто ОУН-бандерівців -В.М.) видає наказ тереновому проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широку розпляновану збройну самооборонну боротьбу українського народу... З кінцем грудня постала вже перша сотня УПА на Поліссі під командою сотенного Коробки-Перегійняка, що 43 р. згинув як командант тої сотні в наступі на ворога."[ 2] Отже, М. Лебедь ("Максим Рубан", фактичний керівник ОУН-бандерівців, організатор і керівник формувань УПА) починає історію цього формування (кому ж більш відоміше, ніж йому!) із створення "першої сотні УПА", якраз, під командою Перегійняка -"Коробки", тобто з кінця грудня.