Далі В.Чередниченко уточнює:
"Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону "Нахтігаль" Шухевичем".[24]

 

Отже, з цим можна було б погодитись, якби не кілька досить важливих застережень:
- гітлерівці всіма засобами старались підкорити діяльність ОУН, а затим УПА своїм політичним цілям та інтересам;
- ОУН-бандерівців намагалась зіграти (і таки зіграла!) двояку політичну ситуацію: з одного боку, вони створювали видимість опозиції до нацистів, навіть боротьби проти гітелрівців (підставою для цього, мовляв, стали: ліквідація "Акту 30-го червня 1941-го" та втримання в ізоляції в концтаборі Заксенахаузен Бандери, Стецька та інших провідників ОУН-б), з другого боку, - створювали збройні формування УПА, діяльність яких стримувалась у "боротьбі проти німців" і всіляко заохочувалась у війні проти радянських і польських партизанів.
Все це незаперечний факт!
Що свідчать німецькі документи про УПА
На це запитання відповідати надзвичайно важко, бо доступу до солідних німецьких документів ми досі не маємо. Треба лише сподіватися на те, що історики в найближчому майбутньому матимуть доступ до архівів нацистів.
Ми маємо можливіть використати дві збірки документів, які підготували історіографи ОУН - УПА і видали під назвою "Літопис УПА" (зібрано й упорядковано.Т.Гунчаком). [25] Шостий і сьомий томи мають спільне найменування "УПА в світлі німецьких документів" (Книга перша: 1942 - червень 1944 р.; Книга друга: червень 1944 - квітень 1945 р.). Документи подані німецькою мовою в супроводженні коротких коментарів українською.
Розглянемо том 6-й. Читаючи "Передмову", написану Т. Гунчаком, необхідно зауважити, що те, про що він тут пише, абсолютно суперечить змісту тих документів і коментарів, які помістив у збірник сам же автор. Складається враження, що пан Гунчак сам не читав цих документів.
Том 6-й "Літопису УПА" відкривається "Меморандумом" ОУН-бандерівців до німецького уряду від 14 квітня 1941 р. Опріч визначень своєї мети, бандерівці тут цілком відверто зазначили, що борються за самостійну Україну в просторі між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. ОУН-бандерівців називає "українськими землями" не тільки Воронеж і Курськ, Старий Оскол і Камишин на Волзі, але й території Північного Кавказу (Чечні і Інгушетії) та ті, що прилягають до Каспійського моря. Отже, виходить, "українськими" є і землі нинішньої Ічкерії, і нинішньої Калмикії (!). Бандерівці доводили, що між українськими і російськими народами існують категорично відмінні культурні, національні, духовні, навіть расові розбіжності. Все це в даному "меморандумі" втовкмачувалось гітлерівцями.
Документи 3 - 28, переважно, інформують про УПА - "Поліську Січ" Боровця-'Тараса Бульби". Зокрема, документи 15-16 свідчать про переписку між шефом СД на Волині і Поділлі Пютцем та отаманом "Тарасом Бульбою". В листі від 24 квітня 1943 р. Пютц зокрема, звинувачував бульбівців у "безпорядках" на Поліссі і пропонував "вийти з підпілля", гарантуючи "життя і свободу". В листі від 19 травня 1943 р. Боровець -"Бульба" жалівся керівнику СД Пютцу на безогляний терор німецької поліції проти українського населення. Припинення цього терору, вказував отаман, є передумовою для подальшої співпраці з гітлерівцями.
В документі за номером 19 подано звіт шефа поліції та СД у Берлін від 21 травня 1943 р., в якому зазначено, що "Поліська Січ" тісно співпрацює з гітлерівськими службами в боротьбі проти більшовицькими партизанів. Незабаром та ж "Поліська Січ", маневруючи, відійшла "у підпілля", але "бажає співпраці з німцями", недвозначно вказується в даному документі.

В документах 20 - 21 зазначено, що "Тарас Бульба" готовий військово співпрацювати з гітлерівьским вермахтом для боротьби з радянськими партизанами, проте він не хоче мати зв'язків з німецькою поліцією.
В документі 24 подано дві інформації гітлерівців від 17 і 30 серпня 1943 р. про дії УПА - "Поліська Січ". Тут, зокрема, відзначено, що "бульбівські" підрозділи ведуть дії проти місцевої німецької адміністрації та поліції, але нейтрально ставляться до військ вермахту. З полоненими німцями "бульбівці" поводяться добре, подають їм першу медичну допомогу, інших роззброюють і негайно звільняють. Тут не зазначено, що це були лише окремі, поодинокі випадки. Зате інформатори вказують на те, що спостерігаються випадки зближення бульбівців з червоними партизанами, що небезпечно.
Документ 28 датований 22 листопада 1943 р., інформує Абвер про преговори гітлерівських служб з отаманом УПА-"Поліська Січ". Тут зазначається, що у зв'язку з відступом німецьких військ при віділлі Абверу "Схід" створено спеціальний штаб "Р" (Росія - В. М.) для "нав'язання контактів з повстанцями для спільної боротьби з більшовиками". Штаб, як відомо, дислокувався в Рівному. З цим штабом і повів свої переговори Боровець-"Бульба" в м. Рівному 19 листопада 1943 р. Під час цих переговорів отамана викликали в Берлін, де його було ізольовано (звичайно, як і бандерівців, з тактичних міркувань) службами гестапо в спеціальному бункері "Целленбау" в концтаборі Заксенхаузен. Правда, тут не вказано, в якій ролі - злочинця чи заложника - перебував тут отаман поряд з С. Бандерою.
Далі в збірці подаються документи, які доволі яскраво повідомляють про ОУН та УПА, але вже бандерівського напрямку. Зокрема, документ 27 подає звіт відділу Абверу "Схід" від 11 листопада 1943 р., де повідомляється, що сили УПА під керівництвом Клима Савура (УПА бандерівського напрямку під керівництвом Д. Клячківського - В.М.) становлять 20 тисяч, а разом з іншими формаціями - 25 - 40 тисяч бойовиків. Чисельність загону бульбівців - 5 - 6 тисяч.
Документ 31 представляє повідомлення розвідки XIII армійського корпусу гітлерівців, розташованого на підступах до Львова, від 21 січня 1944 р., де, зокрема, інформується про те, що УПА "уникає конфліктів з вермахтом".
Документ 33 подає інструкції під назвою "Ставлення до УПА" того ж XIII армійського корпусу гітлерівців, яка датується 29 січня 1944 р., в якій, зокрема, зазначено, що "збоку УПА є тенденції співпрацювати з вермахтом". Тут же дано розпорядження "вступати в контакти з відділами УПА і нав'язувати співпрацю в боротьбі з Червоною Армією і партизанкою.
Цю лінію продовжують документи 36 і 38. Перший документ, датований 15 лютого 1944 р., інформує про те, що в районі Кременця "налагоджено місцеву співпрацю з УПА", а другий документ, датований 28 лютого того ж року, - про те, що "відділи УПА не мали сутичок з німцями, лише з більшовиками". Подібні інформації подає і розвідка 4-ої танкової армії гітлерівців.
Документ 44, адресований командуванню армійської групи "Північна Україна" від 18 квітня 1944 р., подає лист командира УПА "Охріма" (псевдонім керівника УПА-Північ Д. Клячківського - В.М.). Автор листа як керівник УПА-Північ, пише про необхідність співпраці з гітлерівцями та про допомогу УПА зброєю і боєприпасами.

Документ 46 подає звіт Абверу від 22 квітня 1944 р."До питання національного руху в Галичині", де визначено, що частина галицької інтелігенції була в минулому грунтовно підготовлена австро-німецькими штудієнратами і культуртрегерами.
Документи 54-а, 54-6 і 55 інформують про переговори з УПА, зокрема, про результати переговорів доктора Штарка у Львові 3 червня 1944 р. Ця дата співпадає з тою,коли з гітлерівцями вів переговори "Герасимовський" - колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль" І. Гриньох. Гітлерівці зобов'язувались постачати УПА зброєю, амуніцією і медикаментами, УПА - подавати розвідувальні дані та вести диверсійну роботу в тилу Червоної Армії.
Документ 60 представляє "Меморандум про поведінку щодо УПА", звернений до командування групи армій "Північна Україна", в якому, зокрема, подається роз'яснення про необхідність співпраці з УПА та численні рекомендації, як налагоджувати контакти для спільної боротьби з більшовиками.
Документ 67 подає звіт відділу Абверкоманди-202 командуванню групи армій "Північна Україна", датований 21 липня 1944 р. В ньому інформується про те, що УПА залишається за лінією фронту для подальших дій проти Червоної Армії. Вказується також, що штабом УПА заплановано зустрітися з представниками німців у Карпатах, щоб домовитися про підтримку зв'язків з Угорщиною, Чехословаччиною і вермахтом. УПА просить допомогти зброєю і медикаментами; існує спеціальний штаб УПА для подальшого контакту з вермахтом, представники якого просять зустрічі з С. Бандерою.
В документі 68 подається звіт Абверу від 22 липня 1944 р., де вказано про "неоціниму співпрацю з УПА".
Документ 70 подає звіт штабу сухопутних сил гітлерівської Німеччини від 31 липня 1944р., де вказано про те, що "сили УПА чисельні і їх варто використати в боротьбі з більшовиками".
Думаю, що такі інформації про зміст документів гітлерівців не потребують спецального коментування.
Продовжимо характеристику німецьких документів про УПА. В "Літописі УПА"[26] подані документи, за своїм характером близькі до попередніх, за часом продовжуючі їх. Але ці документи можна згрупувати тематично: пошуки контактів для співпраці між гітлерівським командуванням і керівництвом ОУН - УПА; матеріали про передання зброї та боєприпасів УПА; про співпрацю ОУН - УПА з польською АК (Армією Крайовою); про зв'язки ОУН з англійськими розвідувальними службами і т. д.
Документ 2 подає інструкцію "Про поведінку щодо УПА" командування армійської групи гітлерівських військ "Північна Україна" від 18 серпня 1944 р. своєрідної "запільною базою" продовольчих та людських ресурсів. Це знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 р., фашисти разом з мельниківцями мобілізували., де, зокрема, заборонялось вживання терміну "Banden" (банди) для означення формувань УПА і пропонувалось витримувати умови співпраці.
Документ 3 належить командуванню армійської групи "Північна Україна" і датований 18 серпня 1944 року. Тут, зокрема, вказується, що переговори з УПА проводились поблизу м. Турка 11 серпня 1944року. 12 серпня УПА було передано німецьку зброю і боєприпаси. А 14 серпня відбулися "центральні переговори" із "зв'язковим штабом УПА". Такий спеціальний штаб УПА, який безпосередньо підтримував зв'язки з гітлерівським командуванням, був створений влітку 1944 року і діяв до кінця війни.
В документі 4 під назвою "Озброєння УПА", датованому 29 серпня 1944 р., дається перелік легкої радянської зброї, яка, як трофеї, була у німців, та яку необхідно передати для УПА.

Досить цікава інструкція міністерства окупованих східних територій від 18 вересня 1944 р. (документ 9), яка вказує на те, що "українські націоналістичні банди" завжди воювали проти Радянського Союзу і "ставилися досить нейтрально до вермахту". І тут же немаловажна деталь: "Рейхсфюрер СС дозволив зв'язок з українськими націоналістичними партизанами". (Виділено мною - В.М.).
Документ 10 подає меморандум німецького військового командування від 19 версеня 1944 р., в якому зазначено, що "зміцнення УПА... є позитивним, бо УПА зв'язало б сили для поборювання Червоної Армії та могло б послабити радянські дії на фронті".
Документ 12 подає звіт розвідки при армійській групі "Північна Україна" від 21 вересня 1944 р. про те, що "в квітні 1944 року УПА через свого провідника Максима Рубана (тобто Миколу Лебедя - В. М.) шукала контактів і нав'яазала їх з Англією". Цю ж лінію продовжує документ 15: рейхсфюрер СС від 11 жовтня 1944 р. інформує, що вістка про здобуття контакітв УПА з англійцями підтверджена. Про це ж інформує документ 24.
документі 17 від 16 жовтня 1944 р. зброрйні формування УПА оцінено в 40 тисяч бойовиків. Однак документ 23 (звіт Абверу від 11 листопада 1944 р.) вказує, що кількість збройних сил УПА оцінюється від 80 до 100 тисяч бойовиків. Тут же зазначено, що ОУН-УПА ставить перед собою мету створення великої України на територіях Радянської України, Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Бессарабії, степів по лінії Борисоглєбськ - Сальськ - Майкоп, Криму, Північного Кавказу, Курської області. Вказується також, що Абверкоманда-202 налагоджує зв'язки з УПА, передає зброю, вишколює диверсантів і радистів та проводить обмін розвідувальними матеріалами.
Документ 29 подає звіт відділу Абверу "Схід" про хід налагодження зв'язків УПА з АК (Армією Крайовою), підпорядкованою польському емігрантському урядові в Лондоні. Про це ж звітує оберштурмбанфюрер СС Вітіска (недавній шеф служби безпеки дистрикту "Галичина").
Досить великий матеріал подають документи 32 і 33, представляючи широкий звіт капітана "Кірна" (справжнє прізвище Вітелць - В.М.), командира розвідувальної групи Абверкоманди-202 при армійській групі "А" ("Північна Україна" - В.М.) від 27 листопада 1944 р. Група із семи чоловік на чолі з "Кірном" пройшла 180 кілометрів у тил Червоної Армії. Рейд почався 6 жовтня і закінчився 7 листопада 1944 р. Затим групу літаком доставили у Краків. Капітан "Кірн", зокрема, вказує, що, ведучи переговори із штабом УПА-Захід, він довідався про те, що в рядах УПА перебувають кілька сотень німецьких солдатів та офіцерів.
Про те, що в середовищі УПА є німецькі, і навіть італійські, солдати, подає документ 38.

 

Документ 49 представляє собою звіт німецького посольства в Братиславі (Словаччина) від 2 лютого 1945 р. до міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини під назвою "Українська повстанська армія (УПА)". Тут також вказується, що УПА налічує до 100 тисяч озброєнних вояків.
В документі 55 подається доповідна штандартенфюрера СС (полковника) Вітіскі від 20 лютого 1945 р. группенфюреру (генерал-лейтенанту) СС Мюллеру (шефу гестапо - В.М.) про те, що УГВР (Українська головна визвольна рада - В. М.) шукає контаків з альянтами (тобто, з західним союзним блоком держав - В.М.). Цим займається посланий у Швейцарію Євген Врецьона. Тут же зазначено, що УПА-Захід об'єднує близько 80 тисяч вояків.
Документ 58 подає огляд вищезгаданого штандартенфюрера СС Вітіскі, побудований на свідченнях тих, хто втік з радянського полону. Ці особи інформують, що в УПА перебуває велика група німців, серед них оберштурмбанфюрер (підполковник) СС фон Кістен із 14-ої гренадирської дивізії СС "Галіцієн", і навіть генерал, ім'я якого невідоме.
Аналізуючи матеріли 6-го і 7-го томів "Літопису УПА" в цілому, приходимо до висновку, що їх упорядник Т. Гунчак підбирав для публікації лише другорядні, часто політично невиразні документи німецьких військових та урядових відомств, які, звичайно, мало "компрометують" ОУН - УПА, а також представляв справу так, ніби тільки німці шукали "співпраці" з ОУН - УПА. Це звичайно, абсолютно не відповідає дійсності. Перш за все, такої співпраці, а, головне, підтримки й допомоги, шукали українські націоналістичні угрупування та їх керівники.
До цього належить додати рецензію на 6-й і 7-й томи "Літопису УПА" історика із діаспори Ігоря Каменецького під назвою "Документи про українських партизанів" [27], де автор робить досить аргументовані і суттєві висновки:
"Німецьке військове командування старалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти совєтських і польських партизанів та використовувати їх для цілей розвідки".
І ще одне застереження:
"Тільки у виняткових випадках розраховували вони на поміч УПА у відношенні певних відтинків фронту";
"Взамін німецькі військові власті іноді передавали відділам УПА зброю та амуніцію, здебільшого із запасів здобутої совєтської зброї".
Що правда, то правда. Тому упорядник томів "Літопису УПА" пан Гунчак серйозно прорахувався, бо, замість висвітлення "доблестей" УПА, документи, представлені тут, виконують роль самовикривання.
Ми вже не раз зазначали, що правду про ОУН - УПА фальсифікують М. Лебедь, і П. Мірчук, і Л. Шанковський, "Літопис УПА", інші відомі і невідомі "історіографи" і націоналістичні видання. Однак, найбільше стараються в цьому творенні міфу про легендарність УПА нинішні автори, а серед них ті комутанти, які ще вчора носили в кишенях квитки членів КПРС чи писали про це суспільне явище цілком протилежне.
Наведу лише один приклад.

Є на Волині село Радовичі Турійського району. 7 - 9 вересня 1943 р. тут розігралися події, які не забуваються. Знайшли вони і сліди в "історії" УПА. Ось як про це пише "історіограф" ОУН - УПА П. Мірчук у вже згадуваній книжці "Українська повстанська армія":
"Цей бій розгорнувся несподівано. В приготуванні була більша віддлатна акція проти большевицьких партизан та польських боївок, що сконцентрувалися були в польській колонії Засмики. Підготовкою боєвої акції керував сам командир військової округи "Турів" к-р Бовчак. Для цього стягнув він три курені УПА: курінь к-ра Голобенка, з сотнями к-ра Байди, к-ра Кубіка і к-ра Залізняка. Курінь к-ра Щуки та к-ра Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою к-ра Розважного. Та викликаний в пильних справах до Головної команди к-р Вовчак передав керування акцією своєму заступникові к-рові Рудому. Тим часом сотня к-ра Байди, яка повинна була забльокувати шлях Ковель - Радовичі, щоб не допустити польську поліцію з Ковеля на допомогу польсько-большевицьким партизанам в Засмиках, наткнулась на автоколону німецького війська. Як опісля, вияснилось, це була німецька військова частина силою 420 люда, яка їхала до фільварків та на села грабйти харчі. Сотня к-ра Байди вступила в бій з німцями, на допомогу їх прийшла сотня к-ра Кубіка. Німецьку частину розбито. Німці залишили 5 вбитими і 11 полоненими і втекли до Ковля.
Ранком чергового дня на місце бою прибула з Ковеля німецька військова частина силою одного полку з танкеткою і двома панцерними автами, а залізничним шляхом Ковель - Волинський прибув німецький панцерник. Прийшло до завзятих дводенних боїв, в яких німців цілковито розгромлено. Не орієнтуючись зовсім в кількості та в розміщенні повстанських сил, німці повелися надто свобідно і тим часом самі виставили себе на дошкульні удари частин УПА. Надто, в німецькому панцернику вже на початку був знищений радіоприймач і він, невизнаючись в розгорненій боєм ситуації, засипав гарматним вогнем німецькі чатсини, які заняли були позиції сотні УПА, що відступила під натиском німців. Під вечір другого дня розбитий німецький полк відступив до Ковля. В дводенних боях німці, згідно з їх власними заподаннями, втратили вбитими і раненими 208 бійців. Втрати повстанців виносили 16 вбитих і З ранених. Добиччю УПА були 3 скростріли, 56 крісів та велика кількість муніції. Перемогу вшановано Службою Божою, яку на спільній могилі поляглих бійців УПА відправили місцевий парох та капелян УПА о. Лев.
Найближчого дня з Ковля над'їхали нові німецькі військові частини, що прямували на Радовичі. УПА привітала їх гарматним вогнем. Та німці у бій не вступали. Забравши з побоїща попередніх днів своїх убитих, вони поспішно відступили до Ковля".[28] Німецький полк та інші частини, діставши поразку, втекли до Ковеля. Кілька сотень примітивно озброєних упівців, та й ще з "артилерією" (тобто одною гарматою дрібного калібру, яка й не стріляла) перемогли укомлектований полк гітлерівців з танкеткою та бронепоїздом!

А суть тут така. Опис цього бою (по суті, сутички, яка сталася через непорозуміння) П. Мірчук подає перекручено, фальшиво. Дійсно, кілька 7 сотень УПА готували напад на сусіднє польське село Засмики (тепер підпорядковане сільраді Любитів Ковельського району). Так сюди були стягнені три курені упівців з військової округи "Турів", що діяла на Поліссі. А в Засмиках поляки несли кругову оборону проти нападів упівців і боївок служби безпеки ОУН, їх підтримували радянські партизани з місцевого загону з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського. Якраз в той час збройні формування ОУН - УПА масово винищували польське населення на Волині. 7 - 9 вересня 1943 р. і відбувся напад упівців на село Засмики та ще кілька сусідніх сіл та хуторів, де жили поляки. Засмики разом з його жителями й охоронцями були повністю ліквідовані.
Але в той час, коли бандерівці проводили свою "акцію", сталося звичайне непорозуміння. Німецька військова частина, розквартирована в м. Ковелі (не 420, як тут вказано, а набагато менше солдатів) прямувала грабувати навколишні села і наткнулася на підрозділ УПА. Виникла перестрілка. Німці прийняли упівців за радянських партизанів, яких в той час в районі Ковельського залізничного вузла було чимало. Бій розгорівся. На допомогу невеликій групі з Ковеля прийшла нова група німців силами батальйону (а не полку, як пише Мірчук) з бронепоїздом. Упівці відступили, їх позицію зайняли гітлерівці, а бронепоїзд з усіх гармат відкрив вогонь по своїх. Були втрати, але не такі, як пище Мірчук. Згодом німці помилку з'ясували, покинули позицію та повернулися в Ковель. Наступного дня (як і пише Мірчук) німці в бій не вступали (бо ніхто їх не обстрілював), а підібрали трупи і повернулися.
Читач, думаю, звернув увагу на таку нісенітницю у розповіді Мірчука: "Втрати повстанців виносили 16 вбитих і три ранених". Всім же відомо, що в бою поранених буває в кілька разів більше, ніж вбитих. Тут же Мірчук неправильно називає керівників акції УПА. Командиром військової округи "Турів", що діяла на Поліссі, в т.ч. і на Ковельщині, був "Рудий" (Стельмащук), його заступником - "Вовчак" (Шум), а не навпаки.
До речі, зазначу, що я особисто в той самий час (тоді 8-річний хлопчина) разом з матір'ю перебував у родичів на хуторі поблизу залізничної станції Люблинець (тепер селище міського типу поблизу Ковеля). Ми чули гуркіт далекого бою. А незабаром, повертаючись, бронепоїзд обстріляв якийсь об'єкт поблизу нас. Інформовані про бій та його результати місцеві жителі говорили в той час про знищення бандерівцями польського села Засмики разом з жителями та про непорозуміння упівців з німяцми. Гітлерівці, виявивши свій прорахунок, не пішли на ускладення і не проводили акцій проти мирного населення, які звичайно в той час проводили часто.

Дещо інакше про цей бій під Радовичами пише його учасник В. Новак ("Крилатий") у томі 5 "Літопису УПА". Якщо П. Мірчук як результат першого дня бою означує втрати німців в 5 убитими, то В. Новак зазначає, що "в перших хвилинах бою німці мали великі жертви".[29] Далі ж автор вказує на втрати німців за весь час бою, які становили 208 вбитих і багато ранених". При цьому зазначено, що найбільше їх впало в перший день бою. Як бачимо суцільна плутанина. Однак, почитайте, як про це пише нинішній львівський історик Б. Якимович в недавно виданій книжці "Збройні сили України" (Львів, 1996):
"У триденному бою під Радовичами група "Турів" знищила майже 300 німецьких вояків, здобула багато військових трофеїв. Німці впали в паніку, говорилося про тисячі українських повстанців, а Ковель готувався до евакуацїї". При цьому автор пов'язує цю "акцію УПАз широкомасштабною операцією поліцейських частин генерала СС фон дем Бах-Зелевскі", спрямовану, мовляв, проти збройних формувань УПА на півдні Волині. Все це - безсоромна брехня!
Б. Якимович, звичайно, фантазує, коли пише, що "Ковель готувався до евакуацїї". Фантазії Мірчука про загибель 208 гітлерівців він доводить до "майже 300". Та й ніякої "муніції" упівцям не дісталось, бо після випадкової сутички з німцями вони панічно відійшли, в той час як їх основні сили нищили польське село Засмики.
До того ж достовірно відомо, що частина поліцейських з'єднань каральних військ СС під командою обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі були переведені з Білорусі (в склад яких до Різдва 1943 р. входив шуцманшафт-батальйон, керований Побігущим - Шухевичем) на Волинь якраз після рейду партизанського з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати з метою очищення волинських лісів від радянських партизанів, забезпечення охорони підступів до "столиці" рейхскомісаріату "Україна" Рівного, для умиротвоерння тилів гітлерівських армій групи "Півнична Україна", де гітлерівці передбачали наступ радянських військ восени 1943-го та взимку 1944 р. Поліцейські з'єднання генерала СС фон-дем Баха спільно з місцевими поліцейськими загонами (в складі яких були підрозділи "української" та "польської" поліції) у версені-жовтні 1943 р. охопили кільцем Рівне, провели ряд каральних акцій проти мирного населення Кременеччини (Тернопільска область) та поблизу Луцька. Згодом ці акції продовжили каральні з'єднання вже під командою генерала СС Пріцмана. Націоналістичні ж автори (в тому числі і Б. Якимович) намагаються представити ці операції СС як такі, що були спрямовані виключно проти УПА. Все це, звичайно, не відповідає дійсності, як і все те, про що ми писали вище.
Так перекручується недавня історія, незважаючи на те, що ще живі свідки "боїв" УПА проти гітлерівців поблизу Радович, свідки тотального знищення села Засмики та його жителів, численні свідки інших "героїчних" акцій УПА.
Особливо багато різних дурниць писали і пишуть націоналістичні автори про Карпатський рейд генерала С. А. Ковпака влітку 1943 р. Рейд, як відомо, став славетним в історії партизанського руху Великої Вітчизняної війни зокрема, і Другої світової війни в цілому. Радянське командування ставило перед партизанами з'єднання відповідальне завдання - вивести з ладу нафтовий район у Пикарпатті, яким користувалися гітлерівці, і тим самим позбавити вермахт постачання пальним.
Націоналістичні автори пишуть про цей героїчний рейд, підкреслюючи "визначну" роль націоналістичних загонів УНС (Української народної самооборони), яка стала основою УПА в Галичині, а в той час всебічно прислуговувала гітлерівцям.

 

Так П. Мірчук писав:
"В Карпати стягено негайно більші відділи УНС і кинено їх проти загонів армії, большевицькі партизани не в силі були встоятись в боротьбі з українськими повстанцями. Загони Ковпака швидко розбито, а сам Ковпак з горсткою недобитків утік скоро на схід".[30]
Дещо інакше пише В. Косик:
"Формування, що налічувало 1700 бойовиків, добре озброєних, в тому числі й артилерією... ухилялось від великих боїв з УПА. Обходячи територію УПА, цей загін спустився до Сатаніва і, повернувшись на захід, розпочав рейд в Галичині. Але формування Ковпака зазнало поразки від німців на схід Коломиї на початку серпня 1943 р. не знаходячи підтримки серед населення, залишки формування, розбиті на сім груп, змушені були в жовтні повернутися в Білорусь..." [31]
Ще інакше пише О. Баган:
"Особливо небезйечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С.Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегіне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли Ковпак вже пройшов у самі гори, в серії боїв нанесли йому втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УНС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте з часом, коли їхня кількість зросла, зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УНС оточила великі з'єднання противника і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши велику неприязнь до себе серед місцевого населення". [32]
Такі нісенітниці націоналісти називають сьогодні "історією національно-визвольного руху", повністю перекреслюючи справжню суть історичних фактів, подій та явищ. В Центральному державному архіві громадських об'єднань України зберігається рапорт командира партизанського з'єднання, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора CA. Ковпака Й. Сталіну про Карпатський рейд. Ось як про це пише сам Ковпак: "РАПОРТ
Виконуючи Ваше завдання, наше з'єднання у кількості 1500 чоловік 12 червня вирушило з району Сарн, що в Західній Україні до Карпат. Дорогий Иосифе Віссаріоновичу, повідомляю коротко про результати чотиримісячного бойового рейду.
Партизани пронесли прапор Радянської влади там, де протягом двох років не ступала партизанська нога. По всій Східній Галичині від Тернополя до Карпат порушено нормальну роботу транспорту, виведено з ладу великі сільські фільварки та лігеншафти, зірвано збір німяцми податків молока, м'яса та інших продуктів. Завдано удару по нафтових промислах.
Всього за чотири місяці в Галичині знищено:
1. Залізничних мостів -14 завдовжки 1166 п.м.
2. Мостів на шосейних дорогах - 38 завдовжки 2369 п.м.
3. Пущено під укіс ешелонів - 19.
4. Підірвано нафтовишок - 40.
5. Нафтоперегінних заводів - 4.
6. Нафтосховищ - 13 з 2500 т нафти.
7. Випущено нафти з нафтопроводів - до 50 000 тонн...

Роздано населенню:
1. Хліба - 600 т.
2. Солі - 30 т.
3. Цукру - 150 т.
4. Худоби - 150 голів.
5. Взуття - 1500 пар,
велику кількість мануфактури та іншого майна...
У Карпатах ворог поставив за мету повністю знищити загін. Він кинув зведені з Кракова, Парижа, Норвегії спеціальні СС поліцейські гірські полки 4, 6, 13, 24 і 26, а також 274-й гірськострілецький полк і пять батальйонів різних національностей - хорватів, мадьярів, туркменів, словаків. Боячись нашого проходу в Угорщину і далі в Югославію, тільки на невеликій ділянці кордону в 20 км ворог поставив заслонами три угорські гірськострілецькі полки.
З 12 червня по 14 версеня наша частина, перебуваючи далеко від Батьківщини, вела щоденний двобій з ворогом.
В цій тяжкій боротьбі нас надихала думка, що ми виконуємо наказ Батьківщини, що ми найдальші розвідники її, за 1000 кілометрів у тилу ворога виконуємо дещицю грандіозного плану розгрому ненависних фашистів, плану, розробленого і продуманого Вами.
Під час півторамісячних боїв знищено:
1. Вбито солдатів і офіцерів ворога - 3349.
2. Взято в полон - 89.
3. Танків - 3.
4. Бронемашин -1.
5. Літаків - 2.
У боях наше з'єднання зазнало серйозних втрат: у горах ми втратили все важке озброєння загону - гармати, танкові кулемети та міномети. В боях за Батьківщину загинули смертю хоробрих 228 бійців і командирів, поранено понад 150 чоловік, пропали безвісти 200 чоловік. Проте ворог не розбив загін, який забрався у саме його лігвище і цілив у найдошкульніше місце - нафту. Загін вийшов із боїв ще міцнішим і сильнішим. У Галичині зорано грунт для широкого партизанського руху.
8 жовтня 1943 року.
С Ковпак".

 

Як бачимо, як би не хотіли минулі і нинішні націоналістичні автори фальсифікувати дійсність, партизанське з'єднання під керівництвом прославленого генерала діяло, незважаючи на великі втрати в боях з гітлерівцями та їх пособниками. З'єднання відійшло в район Житомирщини, переформувавшись в бригаду, яку очолив прославлений командир розвідки, Герой Радянського Союзу, генерал-майор П. Вершигора, після війни відомий радянський письменник і кінорежисер. Бригада з боями рейдувала в Польщу, де спільно з польськими партизанами задавала фашистам відчутних ударів.

Примітки

[1] Лебедь М. УПА. Видання пресового бюро УГВР, 1946. С 9.
[2] Там же. С 21-22.
[3] Там же.
[4] Там же. С 42.
[5] Там же.
[6] ЦДАГО України.ф. 1, оп. 23, спр. 523, арк. 74.
[7] Див.: Літопис УПА. Торонто, 1983. Т. 6. С 191.
[8] Лебедь М. УПА. С 42 - 43.
[9] Там же. С 49.
[10] Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942 - 1952. Документи і матеріали. 1952.
[11] Там же. С. 27.
[12] Там же. С. 29.
[13] Там же. С. 37.
[14] Там же. С. 45.
[15] Там же. С 93 - 94, 96, 121, 133.
[16] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 82 - 83.
[17] Шанковський Л. Українська повстанська армія / Історія українського війська. С 28.
[18] Там же. С. 30.
[19] Там же. С. 51.
[20] Мюллер Норберт. Вермахт и оккупация. 1941 - 1944. М, 1974. С. 196, 260 - 267.
[21] Цит за: Терлиця М. Націоналістичні скорпіони. К., 1963. С. 83.
[22] Лебедь М. УПА. С 50.
[23] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К., 1970. С 132.
[24] Там же.
[25] Літопис УПА. Торонто, 1983.
[26] Літопис УПА. Торонто, 1982. Т. 7.
[27] Ж. "Український історик". Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1988. №№ 1 - 4.
[28] Мірчук П. Українська повстанська армія. С. 40 - 41.
[29] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.С. 116.
[30] Мірчук П. Українська повстанська армія. С 40.
[31] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж - Нью-Йорк -Львів, 1993. С 402.
[32] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Дрогобич, 1994. С. 150.

 

 

Ми не будемо всебічно визначати цю проблему, а тим більше теоретизувати з приводу поставленого питання. Колабораціоніст, як відомо, - зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті "Українці i друга світова війна".
Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма "писань" властива всім минулим і нинішнім націоналістам - представляти себе і говорити від імені України та її народу.
Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що "українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби...".
Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув.
Тому він так безапеляційно заявляє:
"...Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння." (Виділено мною - В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів.
Далі автор подає таке: "У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи:
1. "Комуністична верхівка" разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити". А далі автор додає: "Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення..."
"2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію" (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати).
3. Національно-активна група". Останню частину "українців" Горак називає "групою". Що це за група?
Автор пояснює так: "Це - націоналістична еліта". Вона вбачала в гітлерівській Німеччині" природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР".

Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних". І завершує думку так: "Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви".
Горак виразно говорить про співпрацю ("коляборацію") третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту "коляборацію". Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої "групи" населення.
Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту "коляборацію" "відповідальною була тільки Москва".
А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 - 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення).