Далі В.Чередниченко уточнює:
"Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону "Нахтігаль" Шухевичем".[24]

І ще:
"Українська "коляборація" являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів - В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті".

Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був "лагіднішим", "наше положення було таки привілейованим". Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась "політично спеціально трактованою територією". Цю "лояльність" гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина "була колись частиною австрійської держави". Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення "допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей". Значить, багатьом "нашим людям".

Отже, "українська" поліція в дистрикті "Галичина" вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки "громадськості" - від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах "миротворчого" митрополита!

За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила..." [35] (Виділено мною - В. М.).
Але тут же Гайке описує "доблесті" "бригади Дірлівангера" (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):

Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"...

Цікаве застереження робить 3. Зелений:
"Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других - галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі... ".[72]

В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних "донесень" про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих "донесень" сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що "у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців...". Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним.

І ще, найсуттєвіше:
"У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян..." Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду!

Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!